Якщо комусь пощастило побувати в Одеському музеї Південного оперативного командування в час проведення там екскурсії для представників сучасної молоді, наприклад, студентів одного з міських училищ, то цю людину, впевнений, охоплювали досить суперечливі почуття.

Музей Одеського військового округу був відкритий 1967 року. Зі здобуттям Україною незалежності він став Музеєм Південного оперативного командування, охоплюючи військову історію південних областей, що до нього належать (Одеської, Миколаївської, Херсонської).

– Досить часто, – розповідає екскурсовод Микола Овчаренко, – музей відвідують школярі та студенти. Тут проводяться заходи, присвячені Дню визволення Одеси, річниці початку війни та Дню Перемоги, а також складають присягу слухачі військових кафедр вузів. 

Наших юних екскурсантів я поділив би на дві групи. Одні – це ерудована молодь, що має базові знання про Велику Вітчизняну війну. Інші, – що прийшли до музею в порядку культурної програми та мають вкрай скромні пізнання. Обидві групи зацікавлено відкривають для себе історію оборони Одеси. Особливо яскраво горять очі в іноземців, коли вони дізнаються про подробиці оборонної тактики захисників міста. 

Мене запитують, як я ставлюся до того, що відбувається в Україні. Я ветеран Афганістану і знаю, що таке війна. Ми воювали разом – росіяни й українці. У той час я навіть не міг собі уявити, що колись ми можемо стати ворогами. Наявні суперечки треба вирішувати тільки шляхом переговорів. Наші батьки й діди відвойовували майбутнє не для того, щоб через роки ми опинилися в окопах по різні боки.

…Екскурсія тривала. Микола Васи­льович усе частіше намагався привернути нетривку увагу учнів, вставляючи в оповідь цікаві подробиці життя та боротьби міста в обороні. Але емоційний зв’язок уже почав розриватися. Юним відвідувачам стало нецікаво… 

– Коли почалася Велика Вітчизняна війна? – запитує екскурсовод. 

Підлітки відбуваються жартами, мовчать або розглядають експонати. Через нинішню напруженість у країні їм стали цікаві зразки озброєння. А при повороті лінії оповіді в площину загальнолюдських вартостей молоді люди нечутно розбрідаються по сусідніх залах. 

Звучить іще одне запитання: «Чи була Одеса захоплена фашистами?» У відповідь – боязкі репліки й нетерпляче переминання з ноги на ногу. Ніхто не відповів, хто такі Родіон Малиновський, Ніна Онілова, Сергій Корольов. Лише кілька екскурсантів знали про танки «На испуг», чули про катакомби та партизанів. Але хто за всім цим стояв, що люди робили, перебуваючи в підземних лабіринтах, студентам мало що відомо.

Примітно, що про оборону Одеси більше поінформовані юнаки з довколишніх населених пунктів – При­лиманського, Великого Дальника, Іллічівська, ніж самі одесити. Лише один із усієї групи екскурсантів раніше читав про війну. 

– Я цікавлюся історією, – говорить студент Георгій Ряднов, – тому про деякі експонати вже знаю з книжок і телепередач. 

– Взагалі-то молодь цікавиться 40-ми роками минулого століття в нашій країні, – говорить викладач Володимир Ємельяненко. – Такі екскурсії, безумовно, потрібні. Якщо ми не будемо знати минулого, то не матимемо майбутнього. 

На жаль, для сучасної молоді стало просто звичкою почесне звання спадкоємців Перемоги. І з напускною втомою, тихо обмінюючись жартами або втупившись у мобільні телефони, студенти бродять від експоната до експоната, зазираючи у стволи кулеметів та ігноруючи, наприклад, унікальні зібрання бойових прапорів. 

Очевидно, відстань у якісь три покоління стає «стирачем» історичної пам’яті. Її зберігають музеї, книжки, кінофільми, які, на жаль, не завжди заповнюють порожнечу в юних душах. Звичайно, засуджувати інших легко… Мабуть, в усьому не тільки й не стільки вина молодих людей. Але з неуважних поглядів та позіхання в музеї починається «стирання» самої історії, навіть не такої вже й віддаленої…