Житель селища Шевченко-3, що в Суворовському районі Одеси, Григорій Лукич Другов про себе розповідати не любить. Хоча йому, інваліду ВВВ першої групи, командиру взводу розвідки, який переніс чотири тяжкі поранення та контузію, ніколи не вдасться забути труднощі та фізичні страждання, випробування та втрати, яких завдала війна. Надто багато чого вона безповоротно забирала, залишаючи страшні рани на тілах і в душах людей.
У вересні минулого року уродженцеві Шушенського району Красноярського краю Росії Григорієві Лукичу Другову виповнилося 90 років. Зі своєю дружиною, учасницею бойових дій у ВВВ Наталею Дмитрівною він разом уже 68 років! До Одеси переїхали 1989 року. Виростили дітей. Попри вік, справляються й із домашніми справами, і з городом. Даються взнаки сибірський гарт (вони обоє звідти родом) і пройдені військові випробування.
У своєму листі до редакції багаторічний передплатник нашої газети написав не про тяжку долю ветерана, не про черствість і байдужість чиновників, про що найчастіше повідомляють нас читачі-ветерани, а про нормальних, чуйних людей, які уважно та дбайливо ставляться до солдатів найкровопролитнішої з воєн.
Григорій Лукич щиро вдячний голові ветеранської організації селища Шевченко-3 Валентині Миколаївні Плужниковій, голові селищної ради селища Шевченко-3 Тетяні Іванівні Діановій, військовому комісарові Суворовського РВК Олексієві Олеговичу Оскілку, які подарували йому незабутнє святкування ювілею з обідом, концертом і урочистим зачитуванням Указу Президента України про присвоєння чергового військового звання – полковник. Запам’яталися також вітання від ветеранської організації Суворовського району – від голови Валентина Івановича Абрамова, його заступниці Валентини Павлівни Бочкарьової. Раніше написати про все це до редакції Григорій Лукич не міг, бо з осені минулого року до середини березня перебував на тривалому лікуванні в госпіталях – спочатку у військово-медичному клінічному центрі Південного регіону (колишній 411-й госпіталь), а потім в очному.
Особливо ветеран цінує вірш, написаний В.П. Бочкарьовою. Він, напередодні святкування Дня Перемоги, справді дуже співзвучний нашому часові й тому, якого ставлення заслуговують солдати Великої Вітчизняної:
...Тогда придет на эту встречу
Один – последний ветеран.
И сядет он в углу за столик,
Один средь незнакомых пар.
И скатится слеза скупая
В наполненный вином бокал.
Пам’ятаймо та дбатимо про них, поки ще живих останніх солдатів Великої Перемоги.
