Коли ми промовляємо слово «ветеран», то насамперед маємо на увазі досвідченого та заслуженого бувалого воїна. Таким є й полковник у відставці Леонід Йосипович Балакін, який відзначає у ці червневі дні своє дев’яностоліття. Слухаючи схвальні відгуки про нього товаришів по зброї – фронтовиків, дізнаючись про його бойові подвиги та добрі справи, вчинені в мирний час, я переконувався у правоті відомого педагога Василя Сухомлинського, який говорив, що кожному з нас, чоловіків, необхідно твердо пам’ятати: у мене є дві професії. Перша – це коли ти вчитель або агроном, інженер. Друга в усіх одна – бути захисником Вітчизни. Ця, друга за значенням, однак основна чоловіча спеціальність. Саме її й підготувала доля Леоніду Балакіну, який присвятив себе професії – Вітчизну захищати.
Він, як і мільйони його однолітків, з перших днів війни рвався на фронт. Але його направили на навчання до Челябінського танково-технічного училища. Опанувавши успішно непросту науку механіка-водія важких танків «КВ» (Клим Ворошилов) і «ЙС» (Йосип Сталін), а також самохідної установки СУ-152, Балакін вирушив на фронт, де одержав перше бойове хрещення в сутичці з гітлерівцями та набув упевненості у своїх силах.
Багато фронтових шляхів-доріг згадуються нині воїнові. Вони пролягли через Курську дугу, під час якої радянські танкісти проявили небувалий героїзм, виграючи і одиничні дуелі із хваленими «тиграми» та «пантерами», і великі бої, зокрема на знаменитому полі під Прохорівкою, де горіла та плавилася броня.
У тих запеклих сутичках, виграних ціною життя багатьох синів Вітчизни, старший механік-водій Леонід Балакін вижив. Зі своїм рідним танкосамохідним полком він рушив у наступ на Харків і визволяв його. А потім відбивав у фашистів Полтаву, Кременчук, інші українські міста та села.
Бої, бої, бої… Про мужність ветерана свідчить «сузір’я» його бойових нагород. Три ордени Вітчизняної війни не часто побачиш навіть у тих, хто пройшов всю війну, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Поруч із ними на мундирі полковника у відставці разом зі звитяжним знаком «Гвардія» красуються два ордени Червоної Зірки, орден Богдана Хмельницького. Кожний з них – свідчення хоробрості, стійкості та мужності, проявленних під час боїв з німецько-фашистськими загарбниками. Ці якості Леоніда Балакіна з особливою силою проявилися при форсуванні Вісли та Одера під безперервним вогнем ворога. Він був поранений. Двічі контужений, але знову повертався у стрій і зустрів День Великої Перемоги під Прагою, якій разом з бойовими побратимами по 367-му важкому танкосамохідному полку приніс довгоочікуване визволення від коричневої чуми. Ті хвилини радості, які довелося пережити після одержання звістки про капітуляцію фашистської Німеччини, і понині згадує фронтовик. Не вірилося, що проклятій війні настав кінець, що він усім смертям на зло вижив і повернеться до рідного дому.
Ніколи не забути колишньому воїнові те, з яким захватом і слов’янською щирістю зустрічали воїнів пражани. Дівчата дарували квіти, чоловіки піднімалися на прикрашені стрічками та вінками танки, щоб потиснути нашим усміхненим хлопцям руки. Люди, які самі зазнали злигоднів, ділилися продуктами. Як писав у ті дні Борис Полєвой, студентка Празького університету, учасниця повстання Анжеліка Петрашел заявила: «Мить, коли я побачила на дорозі біля Влтави колону ваших танків, була найщасливішою за всі роки мого життя». Ветеранам дуже хочеться, щоб про такі миті не забували в Європі ті, кого радянські воїни визволили від ярма фашистської окупації. У веселій та сонячній Празі танкісти, як і всі їхні бойові побратими, відчували гордість за своє радянське громадянство, за рідну землю. І найвищою нагородою для них у ті травневі дні 1945 року було загальне схиляння перед ратним подвигом, який вони здійснили. Робітниця празького трамваю Женев’єва Прохаска точно висловила настрій своїх співвітчизників, сказавши на мітингу: «Якби це було можливо, я перецілувала б усіх солдатів та офіцерів Червоної Армії за те, що вони визволили мою Прагу».
З особливою гордістю Леонід Йосипович розповідає про те, що йому випала честь бути учасником Параду Перемоги на Красній площі в Москві. Про враження Леоніда Йосиповича від тих, тепер вже далеких, але незабутніх днів, ми розкажемо в іншому матеріалі. Сьогодні в Одесі живуть ще п’ять учасників тієї історичної події. Це Герой Радянського Союзу генерал-майор у відставці Григорій Прокопович Жученко, полковники у відставці Євген Васильович Бухаров, Костянтин Іванович Кайков, Михайло Олександрович Мазін та капітан у відставці Олександр Ілліч Попов. Усі вони, як і ювіляр, гідні нашої найвищої поваги та вдячності.
Заступник голови обласної Ради ветеранів генерал-лейтенант у відставці Микола Петрович Лейфура, довідавшись про те, що в газеті буде опубліковано матеріал про Л.Й. Балакіна, сказав про нього багато теплих слів. І попросив обов’язково написати про те, що Леонід Йосипович, як і інші учасники Параду Перемоги, багато років бере активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді на найкращих бойових традиціях фронтовиків. Вони обстоюють святу правду історії Великої Вітчизняної війни як її безпосередні учасники. І завжди нагадують про те, що немає нічого дорожчого за мир на рідній землі.
