Моя прабабуся Валентина Йосипівна Турчанова, 1916 року народження, працювала фельдшеркою на Кіровоградщині. На початку війни, коли з’явилися перші поранені, вона чергувала біля скалічених бійців, готувала їх до операцій. Пережила бомбардування фашистської авіації з двома маленькими дітьми на руках. Якось під час окупації її мало не застрелив з гвинтівки німець, але, на щастя, життя їй врятував невідомий румун.
З перших днів війни бабусин чоловік Василь пішов захищати Батьківщину. Двоє її братів, які теж воювали, загинули, і вона не знала, де їхні могили. В «Книзі Пам’яті» пишеться, що вони пропали безвісти.
Листи… Воєнні трикутники… Якими вони були жаданими! Вони лікували, підтримували, подовжували життя воїнам, матерям, коханим, дружинам. Я часто тримаю в руках листи з фронту, які отримувала моя прабабуся від свого коханого. Він писав, що перебуває далеко від Батьківщини, а ще просив, щоб берегла синів. Писав, що скоро скінчиться війна, і вони знову будуть разом.
Зберігаються у нашій родині фронтові фотографії, датовані 1942 роком. На одній прадідусь Василь сфотографувався зі своїм колективом після постановки п’єси Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля». Він грав Назара. Всі учасники самодіяльності – в українському вбранні.
В одному з боїв прадідусь був тяжко поранений, після лікування демобілізувався, брав участь у відбудові господарства. У 1947 році у них із прабабусею народилася донька, моя бабуся.
Фронтові рани далися взнаки. У 1958 році прадідуся не стало.
Після прабабусі Валентини нам у спадок дісталися листи, фотографії, нагороди. «За бойові заслуги», «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною»… Ми їх свято бережемо.
