Буває, що заходиш до людей і хочеться… чаю, солодощів, зручно влаштуватися у кріслі і розмовляти, розмовляти… Так було і в цьому домі. До квартири заходжу разом із привітною господинею Гаяне Меліксетян. Вона одразу заварює каву. У мене є час обдивитися. У вітальні погляд одразу вихоплює із загальної обстановки біле піаніно. Воно, як центр Всесвіту у цій кімнаті. Меблі у приміщенні розставлені так, щоб з будь-якого місця можна було бачити людину, яка сидить за музичним інструментом. Зараз піаніно закрите. Потай сподіваюся, що господиня зіграє кілька мелодій.
Через декілька хвилин помічаю і інші деталі... непрофарбована смужка паркету у вітальні та пляма невикладеного покриття у передпокої. Втім, це забувається, коли до кімнати заходить Гаяне.
Вона вибачається за те, що подає до кави крамничні солодощі. Раніше це вважалося моветоном в її домі.
– Вибачте, не можу змусити себе взятися за випічку. У голові лише одна думка – чому так несправедливо все склалося.
Ще півроку тому жінка дякувала Богу за те, що він допомагає їй і родині. А в тому, що Господь оберігав її близьких, Гаяне Рафіківна не сумнівалася. Хоча говорить, що раніше не вірила у вищу силу. Після страшного землетрусу у Вірменії, де родина дивом вижила, їх евакуювали до України. Через кілька років жінці, як співробітниці Укрпрофоздоровниці, де вона влаштувалася працювати педагогом-організатором, виділили в Одесі квартиру, і родина почала налагоджувати своє життя в країні, яку незабаром назвали рідною. Її брат, Галуст Арутюнян, був будівельником і працював за своєю спеціальністю. Жили родичі у злагоді та спокої.
…До страшного дня. 11 грудня 2013 року дружина брата зателефонувала Гаяне і сказала, що йому дуже зле. Серце…
Жінка одразу помчала до родича. Викликала «швидку». Повідомила, що хворий скаржиться на серце. Бригада «швидкої допомоги» приїхала майже через годину. Нічим допомогти не змогла, тому що в її машині не було кардіографа. Хоча бригада класифікувалася як реанімаційно-кардіологічна. Викликали другу групу «швидкої допомоги» – бригаду інтенсивної терапії.
Як стверджує Гаяне Рафіківна, фельдшер зняв кардіограму і віддав її лікареві. Той сказав, що нічого страшного немає. У хворого просто порушено серцевий ритм, і шпиталізація йому не потрібна. Мовляв, подібний стан може настати у будь-якої людини, коли вона, наприклад, підніметься на третій поверх. Родичі Галуста все ж таки наполягали на його негайній шпиталізації.
– Нехай сам спускається, якщо йому так потрібно до лікарні, – так сказав нам цей лікар.
Усе це розгорталося на очах у брата. Він відчував, що не зможе дійти до машини і попросив дати йому спокій, – розповідає Г. Меліксетян. – Медик зажадав підписати відмову від шпиталізації. Брат із труднощами встав, не читаючи, щось черконув на папері і одразу впав, дуже вдарившись головою. Бригада ж зібралася йти, тому що вони, на їхню думку, зробили усе можливе. Ми повернули їх, тому що Галуст знепритомнів. Фельдшер одразу кинувся до брата і зробив масаж серця.
Як потім з’ясувалося, дефібрилятор у машині не працював. І лікар, виїжджаючи «на адресу» знав про це. Нам вдалося зателефонувати до приватної клініки «Свята Катерина». Доки фахівці приїхали, лікар зробив йому укол у серце. Хоча пізніше заперечував це. Медескпертиза підтвердила, що ін’єкцію було зроблено. І в нас збереглася ампула від препарату.
Коли під’їхала бригада зі «Святої Катерини», то лише констатувала смерть. О 16.40 помер мій брат. Сказали, якби їх викликали трохи раніше, його вдалося б врятувати…
Кожне слово жінки підкріплене документами, витягами, висновками, копіями та печатками: о котрій був дзвінок до «швидкої», о котрій приїхала бригада, як вона класифікувалася, які лікарі приїжджали, яка апаратура використовувалася і яка була несправна… Настільними книжками для неї стали Кримінальний кодекс України, інші посібники, а не нотні збірники. Це не тому, що сестра хоче помститися за смерть брата.
– Ви знаєте, ми завжди були мирними, законослухняними громадянами. І знали, що за провиною настає покарання, як у будь-якій цивілізованій країні. Тому зовсім не можу зрозуміти, чому медики, які не надали моєму братові необхідної екстреної медичної допомоги, одержали лише догану. Адже з часу виклику «швидкої» і до смерті людини пройшло понад дві з половиною години. Це був час злочинної бездіяльності. Ці лікарі працюють дотепер. Їздять на виклики. До таких же людей… Це несправедливо.
Згідно з наказом від 27.02.2014 року міської станції швидкої медичної допомоги «Про порушення функціональних обов’язків лікарями підстанцій № 1 і № 4», медикам оголосили догану. Причина – порушення правил медичної етики та деонтології.
Рекомендовано повторно ознайомити вищезгаданих лікарів із їхніми функціональними обов’язками та провести нараду з питань медичної етики…
За коментарем ми звернулися до управління охорони здоров’я облдержадміністрації. Про трагедію родини Меліксетян і Арутюнян там знають.
– Зазвичай за фактом подібних випадків ми провадимо одне засідання комісії, – говорить заступник начальника управління Тетяна Кондратюк. – У випадку із заявником Гаяне Меліксетян ми провели три засідання комісій з різними фахівцями, які розглядали те, що сталося, із усіх можливих ракурсів. Усі висновки членів комісій перебувають сьогодні у слідчого, який веде цю справу. Я переконана, що такі випадки не повинні замовчуватися. – Тому ми вдячні Гаяне Рафіківні, що вона порушила це питання і домагається справедливості. Із приводу несправності апаратури в машинах «швидкої допомоги», повірте, це не системне явище. Це поодинокі випадки. Їх не повинно бути, я згодна. Тому, коли подібне трапляється, ми провадимо такі ретельні перевірки і призначаємо кілька комісій, щоб розібратися в ситуації.
...Син Галуста взяв академічну відпустку в університеті, щоб мати можливість заробити на утримання родини та оплату свого навчання.
Мати Гаяне і Галуста, Офік Андраніківна, із грудня минулого року не була в будинку доньки та загиблого сина. Не може набратися духу.
Непрофарбована смуга у вітальні Гаяне та пляма невикладеного паркету – те, що не встиг закінчити Галуст у квартирі сестри, якій допомагав з ремонтом. Жінка дотепер не знайшла в собі сили завершити його. Як і не змогла забрати подарунки, які родичі не встигли передати брату. Через два тижні чоловікові виповнилося б п’ятдесят років.
І ось уже понад шість місяців не чути в затишному будинку Гаяне Меліксетян звуків музики.
– Я так і не змогла нічого зіграти з того часу. Музика більше не заспокоює. Мабуть, знайду спокій лише тоді, коли винних буде покарано, і наші городяни зможуть викликати лікарів, які справді їм допоможуть, а не згублять. Можливо, тоді я знову почну грати…
