Непомітно підійшла середина літа. Вісімдесята в його житті. Уже подумують про далекий переліт ластівки, шпаки, лебеді, солов’ї... А він буде чекати на їхнє весняне повернення тут, на рідній землі, де зробив перші кроки, зростав і змужнів у життєвих турботах і клопотах, де зустрів велику, справжню любов, створив родину, виростив сад, спорудив будинок... Це я про Валентина Миколайовича Шаровського, з яким звела доля на миротворчій ниві.
– Не віриться, Вікторе Івановичу, що доведеться дев’ятий десяток розміняти, – сказав він, коли вручив запрошення на свій ювілейний вечір.
А я заспокоїв колегу:
– Та у Вас, шановний, вигляд таки не гірший, ніж того дня, коли ми познайомилися двадцять років тому. Знаєте, що є дерева, які цвітуть двічі на рік? Наприклад, горобина. У травні вона в пишних білих квітах, а восени – у червоному розсипі ягід. Просто зараз для Вас настала найліпша пора зрілості. Підбити деякі, але, звичайно ж, не остаточні підсумки.
Валентинові Миколайовичу, мабуть, сподобалися мої слова, і він, міцно потиснувши руку, сказав, прощаючись:
– Неодмінно приходьте. Чекаю.
Звичайно ж, я сьогодні скажу ювіляру, що він для мене, як, не сумніваюся, і для багатьох-багатьох інших, цінний передусім тим, що хороший чоловік. А це, за В. Ожеговим, – найкращий, позитивний за своїми якостями, цілком задовільний, такий, як належить.
Ці якості з дитячих років прищеплювали йому мама Марія Яківна і батько Микола Петрович, який пройшов сувору школу фінської війни та Великої Вітчизняної, котру завершив командиром зенітної батареї у військовому званні капітан. Їхню батьківську ласку і турботу Валентин проніс у серці через усі ці численні, насичені радістю знахідок і прикрістю втрат, творчим натхненням і творчою працею, роки.
Шаровський не був вундеркіндом, але перший раз у перший клас не пішов, а за рішенням учителів почав опановувати шкільні знання з програми другого класу. Після одержання атестата зрілості виїхав з Ізмаїла до Одеси складати іспити до військового артилерійського училища. І вступив. Та доля зробила свій раптовий поворот і склалося так, що став студентом технологічного факультету інституту ім. Й.В. Сталіна. У гущі вузівського вируючого життя проявилася його організаторська жилка. Він керував оркестром (сам грав на трубі), у спорті тон задавав. І не випадково на другому курсі його обрали головою студради гуртожитку. За одностайним рішенням двох тисяч сталінців. Звичайно ж, позначилося й уміння виживати в непростих умовах (пройшов іспит фашистською окупацією), і пізнання справжньої ціни шматка хліба і трудової копійки (під час шкільних канікул ходив у матросах на морському катері), і зразковість у навчанні. І цілком закономірно, що після одержання диплома про закінчення інституту 21 червня 1960 р. молодий інженер-технолог був призначений на посаду головного інженера Ізмаїльського міського харчокомбінату. Погодьтеся, така довіра багато чого варта. Так було взято старт у дорослу трудову біографію, стаж якої тепер обчислюється вже 54 роками. Відмітною рисою молодого керівника було вміння спілкуватися з людьми, принципово обстоювати їхні інтереси, об’єднувати на виконання виробничих планів. І, як наслідок, йому запропонували перейти на партійну роботу. Їй Валентин Миколайович віддав майже чверть століття. А почав із завідування промислово-транспортним відділом Ізмаїльського міськкому партії. Шістнадцять із половиною років очолював господарсько-промисловий відділ Одеського обкому КПУ. Потім була профспілкова епопея. Її апогеєм стало керівництво Федерацією профспілок Одеської області протягом п’яти років.
– Мені довелося, як то кажуть, пережити п’ять перших секретарів обкому партії, – згадує ювіляр.
І розповідає про великомасштабні промислові та соціальні об’єкти, що довелося вводити до ладу. А їх – десятки. І за кожним із них – тривоги, переживання, причеплива принциповість замовників і підрядників, повчання начальства і незгладима радість від їхнього введення до ладу. Багатьох із них уже немає – розпродані, розкрадені, знищені, як, наприклад, той же міськмолокозавод в Одесі. Його продукція відразу ж стала популярною у городян. Вона розфасовувалася на потокових лініях і, як жартували тоді, у нечистих на руку продавців у магазинах відпала сама собою необхідність передавати змінникам записки типу: «Машо, я сметану вже розбавила, можеш не розбавляти».
Радує Валентина Миколайовича, що якось виживає сьогодні колись потужний Балтський молочно-консервний завод дитячого харчування. Особливу відповідальність за своєчасне введення його в експлуатацію ніс і завідувач відділу обкому партії В.М. Шаровський.
Відповідальність для Валентина Миколайовича – поняття не абстрактне. Вона не обтяжувала, а додавала сил і тоді, коли саме йому доручили влагоджувати конфлікт, що виник в океані на рибопереробній плавучій базі «Восток» між її капітаном-директором Барановим і трудовим колективом, що налічував понад 600 чоловік. І тоді, коли він став одним з ініціаторів будівництва павільйону товарів народного споживання на 4-й станції Великого Фонтану в обласному центрі. Тодішній голова Одеського міськвиконкому Валентин Симоненко, довідавшись про цей проект, прямо заявив Шаровському: «Тільки через мій труп. Ти знаєш, скільки скарг буде через це будівництво між двома висотками?». А той спокійно відповів: «Валентине, ти ж мене знаєш, що заради спільної справи я переступлю і через свій труп. Павільйон буде побудований». І цим підтвердив своє непорушне кредо: працювати на результат.
Павільйон побудували. А двір біля висоток так озеленили й упорядкували, що жителі замість скарг висловили подяку. На урочистості з нагоди відкриття павільйону, що не мав аналогів, прибув сам перший секретар ЦК КПУ Володимир Васильович Щербицький. Він залишився задоволений побаченим і почутим.
Не перелічити всіх добрих справ, зроблених ювіляром. За кожним із них первинна мета – турбота про людей праці. Це він, не раз побувавши на пасовищах, подав ідею про опалюваний намет для пастухів. І зробив усе можливе, щоб ідея ця втілилася в життя. Це він, Шаровський, одним із перших у профспілковій еліті, не боячись викликати вогонь на себе, виступив на пленумі ФПУ 2000 року проти розкрадання приналежної їй власності, зокрема і в Одеській області. Так от він підтверджував не показушність, а щиру правдивість власних слів: «У мене такий характер – не можу промовчати, якщо бачу несправедливість». Тому й наживав собі недоброзичливців, що пхали дрючки в колеса.
Можна навести ще безліч подібних прикладів, про які мені повідали і ювіляр, і люди, що добре його знають, які зазнали на собі силу цього характеру. А хто підживлював і підживлює його енергію? Звичайно ж, дружина Тамара Леонідівна, кандидат економічних наук, і сестра Міла, почесний громадянин
м. Ізмаїла, весь дружний рід Шаровських, який об’єднують і цементують віра в добро та порядність. Батько Валентина Миколайовича заклав під цю віру міцний моральний фундамент. Один раз він пішов на базар по продукти, а приніс додому парусинові штани. Виручив моряка, який не мав за що купити хліб дітям...
Дізнаючись про такі факти, я ловив себе на думці: закономірним стало те, що от уже понад десять років В.М. Шаровський трудиться в іпостасі першого заступника голови обласної Ради миру. У тому, що робота миротворців Одещини високо оцінена Всеукраїнською Радою миру, є і його велика заслуга. І, безумовно, у цю шляхетну миротворчу ниву ювіляр ще внесе нові добротні зерна багатьох добрих справ. І вона, зусиллями його колег, дасть вагомий врожай культури, духовності, взаємопорозуміння в ім’я того, щоб люди завжди пам’ятали твердження з Гімну миротворців:
Мир – это солнце и дети
С улыбкою на устах,
Волшебные зори рассвета,
Покой в материнских глазах.
Коли поцікавився у ювіляра, якими нагородами він відзначений, почув:
– Багатьма. Але не треба про це. Будьмо скромними.
Але я все-таки повідомлю шановним читачам, що особливо дорогі для мого візаві ордени Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, Святого Рівноапостольного Великого Князя Володимира ІІІ і ІІ ступенів і звання академіка Українського відділення Міжнародної академії холоду.
