Досить вимовити його ім'я, і у людей з'являється добра посмішка: «О, один із головних одеських джентльменів!». І відразу виринуть чарівні та смішні образи, представлені в найпопулярнішій телепередачі кінця 80-х – початку 2000-х років «Джентльмен-шоу»…
Олег Миколайович Філімонов побував у редакції «ОВ» і відповів на запитання, що стосуються його біографії, життя та творчості.
– Олегу, адже Ви з родини вчителів – викладачів історії та російської літератури. Артистів серед родичів не було. Як же Ви, даруйте, в це втрапили? Коли потяг до лицедійства відчули?
– Мене життя кілька разів розвертало в різні боки. І не можу сказати, що мені це не подобалося. Я взагалі людина системна. Люблю домагатися результату. З дитинства хотілося займатися іноземною мовою. Перший клас я закінчив у звичайній середній школі міста Миколаєва, а от до другого пішов у спеціалізованій, де ми вчили більшість предметів англійською мовою. Школа була така, що якщо хто хотів, міг спокійно закінчити її з по-справжньому хорошими знаннями. До того ж я додатково займався з дуже відомим у місті викладачем – відставним військовиком, учасником Великої Вітчизняної війни, колишнім розвідником Михайлом Йосиповичем Макодесом. І я мріяв вступити до університету на іноземні мови. У Миколаєві такої можливості не було, тому поїхав до Одеси. Вступав двічі...
– Невже з першого разу провалили іспити? З такою підготовкою…
– Це був 1968 рік. Конкурс на факультет іноземних мов – скажений. Попри те, що я був, об’єктивно кажучи, ідеально підготовлений – без проблем писав будь-які диктанти і твори, – все-таки не вступив. З 22 моїх колишніх однокласників щасливими володарями студентських квитків першого ж року по закінченні школи стали 19 чоловік. Вступали в Москві, Києві, Одесі, причім до найпрестижніших навчальних закладів. А я, який вигравав багато шкільних олімпіад, опинився за бортом. Але я пережив це. Повернувся додому в Миколаїв, рік працював лаборантом у школі, а вечорами підробляв у ресторані музикантом. Загалом, заробляв гроші. І через рік приїхав вступати знову, гаразд що був рік у запасі (під армійський призов за віком іще не потрапляв), бо до школи пішов у 6 років. За рік я подорослішав і був навіть готовий сперечатися з викладачами, що приймали вступні іспити, щодо своїх знань. Але до цього не дійшло. Я благополучно вступив без усяких баталій, а по закінченні навчання залишився працювати на кафедрі романо-германської філології. Написав кандидатську дисертацію…
– У вас була тема «Стилістичні функції ритмізації англомовної художньої прози». Дещо нуднувато звучить. Самі вибирали?
– Знаєте, мені було дуже цікаво цим займатися, бо моя дипломна робота була пов’язана із творчістю Роберта Бернса. Від поезії я перейшов до прози, і мені сподобалося аналізувати художній текст. Здалося, що я в цьому плані зможу щось знайти нове. І справді знайшов ритмічні алгоритми, виходячи з яких можна встановлювати авторство того чи іншого твору.
– Ну, тоді це навіть дуже корисне як із теоретичного, так і з практичного боку відкриття…
– Так, мабуть, але ним, як не дивно, більше зацікавилися не філологи, а, як звикли казати, «компетентні органи», куди мене й стали запрошувати, пропонуючи роль експерта… Потім я почав писати докторську дисертацію, став доцентом, і мені навіть пропонували завідування кафедрою… Але тут гримнув КВК. До нього мене парторг наш відправив як «посилення по партійній лінії». «Навантаження» таке мені дуже сподобалося. Заняття у КВК виявилося для мене досить органічним. Я навіть не знаю, що мені більше припало до смаку: чи то виступати при великому скупченні народу, чи то телевізійна популярність, хоча вона мала як позитивний, так і негативний бік… Можливо, мені сподобалося реалізувати себе як естрадного артиста й одержувати за це пристойні гроші. Поєднання цих моментів різко розвернуло моє життя. Я рушив до Сургута, Тюмені, Омська, Томська на перші гастролі й привіз звідти 10 тисяч рублів. За 10 днів я заробив цю величезну суму. Моя зарплата в університеті була теж на ті часи чимала – 370 рублів. Але те, що я заробив лише за 10 днів, мені дозволило відразу купити автомашину. І я після цих гастролей глибоко задумався: «Чим займатися? На кого вчився? Чи тим, що приносить гроші?» Час тоді був переломний. Перебудова. 1988-1989 роки. Ми виступали в гостросатиричному жанрі, збираючи стадіони. У Москві є величезна концертна зала «Дружба» на 22 тисяч місць. Ми зібрали чотири такі «Дружби» – щодня по концерту. І Йосип Кобзон, який мав прямий стосунок до цієї зали, приходив і дивувався: «Хто ці люди, чому на них ідуть?». Це було гостро, точно в тему того дня і як якась кватирка свіжого повітря. Тому люди й приходили нас послухати. Ми багато гастролювали, і я вирішив, що це моє справжнє покликання. Але втім я й далі писав докторську дисертацію, не полишав університету…
– Ви встигли зазнати життя крупного бізнесмена?
– У 1991 році був розгул початкового нагромадження капіталу. Якщо згадати Маркса й Енгельса, то вони говорили про цей період стосовно буржуазних революцій, а в мене виникає асоціація із суспільством Радянського Союзу перед самим його розпадом. Це були часи, коли все було дозволено.
Я пам’ятаю, як ішов по Пушкінській і зустрів свого колишнього студента, який запропонував мені зайнятися бізнесом. Він повідомив, що скуповує чорні метали для якоїсь англійської компанії, і якби в мене був метал, то він охоче перекупив би його в мене. Тоді я із властивим мені авантюризмом вирішив спробувати себе й на цій ниві. Рушив на один із металургійних заводів, прийшов до директора, який завдяки моїй телевізійній популярності впізнав мене й дуже здивувався, довідавшись про мету мого візиту. Проте мені пояснили, що якщо я перерахую на рахунок заводу необхідну суму, то арматура буде відвантажена. Ми написали договір про наміри. Попередньо я відкрив підприємство – ТОВ, одержав кредит у банку під договір про наміри, потім переказав гроші на заводський рахунок, одержав метал. Продав його й у результаті заробив… мільйон.
Бухгалтерію вів «по-білому». У мене був чудовий бухгалтер з величезним досвідом роботи на великих промислових підприємствах. Але були й партнери, що воліли, м’яко кажучи, грати не за правилами. Усе, що асоціювалося з великим бізнесом на той час, я одержав сповна. Уже почали людей підривати, відвозити на поля зрошування… І я зрозумів, що з великого бізнесу треба йти геть, бо моя нервова система не могла його витримати, особливо після того як я трошки посидів у підвалі. Коротше кажучи, врешті в мене залишилося тисяч 50, усе інше забрали мої «партнери», з якими я благополучно «розлучився».
І в цей час почалася… телевізійна програма «Джентльмен-шоу».
Ідея належала Аліку Тарасулю. Алік – прекрасний естрадний автор, його твори читають Геннадій Хазанов, Клара Новікова...
– А як і де Ви з ним познайомилися?
– Під час КВК. Це один із учасників авторської групи нашої команди. Він відіграв у моєму житті колосальну роль. Людина, яка ВСЕ читала. У нього ж перед тим був свій бізнес – він возив книжки, які в радянські часи були у великому дефіциті, і продавав їх. Але перед тим як продати, устигав прочитати. Тому знання в нього були просто енциклопедичні.
Отож Алік – один з отців «Джентльмен-шоу». Так збіглося, що програма народжувалася одночасно з телеканалом РТР, і нас відразу ж туди запросили. Ми вийшли в ефір у перший же тиждень роботи телеканалу. Умова, яку ми поставили дирекції РТР, – не різати по живому наші тексти, а з їхнього боку було пильне прохання: ввімкнути «внутрішнього редактора». Обидві сторони своїх зобов’язань строго дотримувалися. У нас був рейтинг, порівнянний лише з програмою новин. Протягом семи з половиною років ми пропрацювали на РТР. Потім до нас надійшла приваблива пропозиція, від якої було важко відмовитися, – перейти на головний канал Росії – ГРТ. Три роки ми пропрацювали на «першій кнопці».
Одержали неймовірну телевізійну популярність. Незабаром в Україні з’явився канал «Інтер». Це було нове покоління телевізійників і бізнесменів. 9 років ми відпрацювали й на цьому каналі, але 2004 року нам зненацька запропонували змінити мову нашої програми. За весь час роботи ми ніколи не дозволяли собі якихось некоректних випадів на адресу української мови або України, бо є патріотами не тільки свого рідного міста Одеси, але й усієї країни. Але питання мовні, як і релігійні, вирішувати через коліно не можна. Це моє тверде переконання. Змінити формат і мову програми ми відмовилися. Після чого наша передача вже більше ніколи не вийшла в ефір.
– З Олегом Школьником у вас вийшов ідеальний дует, який можна, на мій погляд, зрівняти з Карцевим та Ільченком, Тарапунькою та Штепселем, Олєйніковим і Стояновим. Як ви знайшли один одного? Чи вас «звели»?
– Звичайно ж, звели. Коли виїхав геть Ян Левінзон, ми довго шукали йому заміну. Перепробували дуже багато акторів, поки не зупинилися на Олегові. Це дуже складно для драматичного артиста – вписатися в естрадний формат. Олегові вдалося.
Наші дороги не розійшлися після закриття передачі. Ми перестали існувати як телевізійний дует, але як концертний ще довго працювали разом. У Олега багато роботи в театрі. Він професійний драматичний актор, народний артист України… Кожен вибирає те, що йому ближче. Хоча я теж зайнявся театром, навіть не припускаючи цього.
– І чия була ідея? У Вас же не було спеціальної театральної освіти…
– Але в мене був великий естрадний сценічний досвід у різних залах світу на великій кількості глядачів. І коли мені запропонували зіграти головну роль у виставі «Ураган на ім’я Одеса», я відповів, що я можу тільки спробувати. Домовилися, що я зіграю тільки в тому разі, якщо особисто сам буду розуміти, що в мене виходить. Я почав працювати, вибудовувати ідею образу. Я розумію, що таке драматичний твір, я розумію, як він будується, чого треба досягати. Тобто теоретичний досвід у мене був, але не було практичного – того, що дає театральна школа. Я не знав, як правильно рухатися по сцені, мені заважали руки, ноги. Я не розумів як, наприклад, можна одночасно на сцені говорити й набирати до слоїчка ліки, я не зовсім розумів, як танцювати на сцені. Усе це я опановував методом проб і помилок. Мені, звичайно, допомагали партнери, яким я дуже вдячний. Окрема дяка режисерові-постановникові Ігорю Славінському. Є режисери-деспоти, що дуже вітається в театральному середовищі, а є інші, які залишають акторам можливість іти «від себе». Ігор не ламає акторів, він ставить завдання, але дає можливість вибору. «Від себе» у мене виходило. Міша – головний герой п’єси – це, по суті, я. Тільки він дещо старший, у нього інша освіта, інший бекґраунд… він інакше сприймає деякі речі в житті. Але у нього моє ставлення до жінок, до дітей… У мене вийшло якесь злиття з образом, але, звичайно, це не зовсім я… Граючи, намагався не пересолювати мімікою, не надто додавати єврейського акценту. Ми з Яшею Левінзоном, який теж грає Мішу, абсолютно різні створюємо образи. Він зробив свого героя більше комедійним, а у мене він скоріше драматичний.
– Як пройшла 20-та, ювілейна вистава?
– Як на мене, просто чудово. Мені дуже сподобалося. У людей був класний настрій. Я пишу про це в інеті на сторінці «Справжній одеський театр» і на фейсбуку. Публіка в Одесі, як відомо, непроста. І якщо вона приймає виставу, її можна показувати де завгодно. Зала була фактично повна. Ми з акторкою Одеського академічного російського драматичного театру Юлею Скаргою, яка була моєю партнеркою, просто купалися в експромті. Публіка по закінченні вистави нас хвилин із 10 не відпускала.
– Місяць тому завершився черговий Одеський міжнародний кінофестиваль. Я знаю, що Ви брали участь у всіх попередніх. Ваша думка про нього? І про те, що відбувалося навколо фестивалю, я маю на увазі деякі витівки молодих людей, що влаштовували різні протестні акції…
– Я цього року обмежився червоною доріжкою. Мені сказали, що є фільми, які варто подивитися, і я це зроблю в домашньому форматі. Що стосується випадів молодих людей, – це я б назвав хуліганством заради хуліганства. Жодної підтримки солдатів, що беруть участь в АТО, там не було. Якщо допомагати, то треба бажати реально. От, наприклад, ми роздали квитки офіцерам і їхнім дружинам, родинам на нашу виставу, зібрали речі й відвезли біженцям із зони АТО. А обливати себе червоною фарбою на людях – це особистий піар – хотіли засвітитися у ЗМІ.
– На Ваш погляд, звідки сьогодні в нашому суспільстві стільки жорстокості, нетерпимості до іншої культури, іншому думки? Чому в молоді часом проявляється неадекватність у якійсь жахливій формі?
– Це розхитаність, уседозволеність... Я за вдачею ліберал – люблю вислухати чужу думку. Можу з нею не погодитися. Можу висловити свою думку у відповідь, але не буду людину ображати через її переконання.
– І це ж завжди було властиве одеситам. Звідки ж усе це взялося?
– Це якась завезена бацила. Читаю пости на фейсбуку. Стільки озлобленості… Мене це насторожує й дивує. Невже цим людям недодали любові материнської, невже їм так погано жилося й живеться?
– Зараз багато хто, причім не тільки в нашій країні, але й за рубежем, каже, що після трагедії 2 травня Одеса – уже не та Одеса. Події на Куликовому полі змінили враження про наше місто. Його вже важко сприймати як столицю гумору, бо асоціюється Одеса тепер з Хатинню. Як Ви гадаєте, все-таки згодом місто поступово поверне собі колишній імідж?
– Одеса й далі є Одеса. Вона не стала, наприклад, Миргородом або якимось іншим містом… Треба, як то кажуть, уміти відокремлювати зерна від полови. Те, що сталося 2 травня, це абсолютно спланована провокація. Я сто разів проходив повз Куликове поле, розмовляв із цими людьми. Частина з них просто заробляла грошенята. І їх можна було зрозуміти, бо сьогодні кожен намагається заробити, де може. Інші були впевнені: «Нам може допомогти тільки Росія». Це їхня думка. Із цим можна не погоджуватися. Але те, що сталося при зіткненні завезених звідкись до Одеси людей, а потім бійня біля та всередині Будинку профспілок при невтручанні працівників міліції (які повинні були запобігти злочинним діям або припинити їх) – це явно заздалегідь спланована провокація…
– Олегу, повертаючись до творчості… Найближчі плани? Щось із того, що можна озвучити. Знаю, що деякі речі небажано загадувати, але все-таки…
– З найближчих планів… Дуже хочеться зіграти другу й третю п’єси. Друга написана повністю. Вона зараз у читці. Залізнична комедія. «Одеса-мама». Це про одесита – ювеліра, який ціле своє життя прожив із мамою, яка контролювала все в його житті, і раптом уперше їде сам без мами до Львова в поїзді, де у нього відбуваються знайомства, трапляються різні курйози. Істерично смішна комедія. Друга п’єса, у якій, скоріш за все, зіграє Олег Школьник, називається «Сурогатний дідусь». Це про старого одесита, колишнього «афганця», бойового, нагородженого, який живе тепер у Москві сам, але зберіг увесь свій бойовий запал. До нього приїжджає дочка, яка заявляє, що вона сурогатна мати й носить дитину для зірки естради. Дідусь будує барикаду й заявляє, що нікому онука не віддасть... Це сюжет третьої п’єси. Трилогія про Одесу. Хотілося б у ній взяти участь. І хотілося б, щоб усе це реалізувалося.
