«Ми б загинули, якби не гинули…»
Фемістокл, афінський політик, стратег,
переможець війська перського царя Ксеркса –
найсильнішої армії тогочасного світу
Провести в останню путь Павла Ящука в Андріяшівці прийшло багато людей. І цим вони засвідчили, що вже на підсвідомому, на ментальному рівні належать цивілізованому світу, в якому найдорожчі цінності – людське життя і мир на Землі.
Паша «Москва»… Паша «Московський»… Саме так називали його побратими – «ведмедівці» з 11-ї сотні Самооборони Майдану.
Паша «Московський» – Павло Володимирович Ящук народився в Росії, в сім’ї кадрового військового. Батьки – уродженці Андріяшівки. Дитинство і юність проходили в Бердичеві і знову ж таки – у тій же Андріяшівці. Після школи – навчання у Красноярському вищому училищі МВС СРСР. А після його закінчення – служба в елітному спецпідрозділі МВС Росії «Витязь». З 1988 року (в 22 роки!) він здобув право носити краповий берет. Брав участь у ряді секретних операцій в гарячих точках. Мав численні нагороди – ордени і медалі, які, як відомо, за часів Радянського Союзу просто так не роздавалися.
Двадцять років служби у «Витязі» автоматично забезпечували йому, офіцеру, безбідне існування при виході на пенсію. Здавалося б – живи собі спокійно у Москві, так ні. Серце покликало в Україну. А вірніше – Україна покликала його, громадянина Росії, до себе. Він повертається на батьківську землю. На Батьківщину.
А потім був Майдан… Революція гідності… Цілком зрозуміло, що сидіти вдома і насолоджуватися затишком і комфортом Павло Володимирович за таких обставин не міг...
– А що ти робиш тут, на Майдані, «Московський»? – запитували його.
Запитували для жарту або щоб просто зігрітися від дарованого його відповіддю тепла на лютих морозах. Запитували, хоча вже всі знали відповідь Паші «Московського»:
– А тут я, хлопці, щоб заслужити право бути громадянином України.
…Майдан переміг! І 14 квітня 2014 року Паша «Московський» став таки громадянином України – Павлом Володимировичем Ящуком, документально зафіксував своє громадянство, отримавши заповітний український паспорт. А громадянином неньки України він в душі був завжди. За духом, за переконанням, за походженням, за належністю… Не випадково Ящук зі своїми побратимами пішов добровольцем до батальйону «Айдар». Пішов знову туди, де стало найважче нашій країні. Не з примусу, не за призовом, не за наказом, – а за покликом душі, серця і духу.
Хто за таких обставин зумів би зупинити його? Хто може зупинити Громадянина, якщо його Батьківщині нестерпно важко?!
– Там же необстріляні пацани, я їм потрібен, – відповідав Павло на всі вмовляння не їхати до зони бойових дій. І поїхав – таки…
Нестерпно жаль, що сталося саме так. Нестерпно жаль, що сьогодні за майбутнє кожного з нас, за мир в Україні гинуть найкращі. Нестерпно жаль, що син Павлик зустрічатиметься з батьком лише подумки, у снах, повертаючи з пам’яті його щиру і світлу посмішку.
Зрозуміло, що всі добрі справи усього світу не замінять синові батька, але вірю, що усвідомлення того, що він – син героя, дуже допоможе йому в житті.
А в тому, що Паша «Московський» справжній Герой України, не сумнівається ніхто з тих, хто його знав.
