Не стало Кості, Костянтина Павловича Гроздєва. На церемонії прощання колега Кості Сергій Гевелюк назвав його «Д’Артаньяном фотографії», дуже точно помітивши схожість із відомим гасконцем – величезну захопленість своєю справою. Життя уродженця Арциза Костянтина Гроздєва справді було цілком підпорядковане постійному служінню Її Величності Фотографії. І в цьому Гроздєв сягнув чималих висот, ставши членом Національної спілки фотохудожників України, заслуженим фотохудожником Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP), учасником понад 300 поважних виставок, володарем золотих, срібних і бронзових нагород FIAP, переможцем конкурсу, проведеного компанією «NIKON» у Японії. Довго пропрацювавши в Молдові, був одним зі стовпів створеної там Спілки фотохудожників.
Такі досягнення багатьом би запаморочили голову, змусили перестати відчувати землю під ногами. Але Костя завжди залишався самим собою: скромним, привітним, відкритим чоловіком із разюче добрим і всепрощаючим поглядом на життя. Він щиро захоплювався успіхами колег, пропонував дедалі новіщі напрями пошуку моментів, які, зупинивши час, може закарбувати тільки фотографія.
Гроздєв багато їздив у творчі відрядження, навіть попри погане самопочуття та втому. Він виступив як засновник і голова оргкомітету Національного салону «Образ жінки у фотомистецтві», представляв виставки «Лик дитинства», «Світлопис моря», «І все-таки фотографія», «Молдаванка».
Організатори кожної з перелічених експозицій вирізнялися здатністю відшукати по-справжньому талановиті роботи. Як ніхто інший, Костя знав, що в будь-якій професії є люди випадкові, є ремісники, а є майстри та втаємничені. Справжня творчість – доля лише цих останніх. І до глядача треба допомогти пробитися найкращим. Нездари подбають про себе самі.
Бачачи, як зростає цікавість до фотографії, став ініціатором створення творчого фотографічного об’єднання «Місто». До нього ввійшли як професіонали, так і люди, просто захоплені фотографією. Кості дуже подобалася ідея навчання молодих, передавання накопиченого досвіду представниками старшого покоління. Він не терпів неохайності та несерйозного ставлення до справи, не втомлювався повторювати, що фотографувати й ловити унікальні моменти треба наполегливо вчитися. На жаль, не всі й не завжди його чули й розуміли.
«Містяни» почали ходити по вулицях старого міста, по його двориках, даруючи потім пронизливо тонкі роботи, присвячені, старій і такій любимій усіма Одесі, що відходить геть під натиском новобудов, її жителям, двірським собакам і котам.
Багато нервів і сил забирав у нього пошук спонсорів для проведення кожної нової виставки. Випивши у нас, у редакції, чаю з цукерками й рушаючи до приймальні чергового чиновника, Костя якось наїжачувався і сумнішав. Людина творча й волелюбна, найбільше він не любив про щось просити. Але заради тих, із ким працював і чию творчість хотів представити глядачам, переборював себе й оббивав пороги різних інстанцій.
Прощаючись із Гроздєвим, його колеги говорили про фотографію як вид творчості для Вічності. Справді, те, що зроблено Майстром, залишається в ній назавжди. Залишаться там і роботи Костянтина Гроздєва.
Хотілося б, щоб до 40 днів від його відходу в Одесі відкрилася виставка робіт різних років. Цю прекрасну ідею висловив справжній цінитель фотографічного мистецтва, директор Всеукраїнського центру болгарської культури Дмитро Терзі. Дасть Бог, і на спомин про Костянтина Гроздєва така експозиція справді прийде до глядачів. Вона потрібна, щоб у сучасному світі поверхових смислів і пустих ідей не забувати, яке воно, справжнє, а не полаковане та відретушоване фотомистецтво. Саме йому вірою й правдою все своє життя й служив Костя.
