Учора лауреату всеукраїнських літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Степана Олійника, Фонду Тараса Шевченка, заслуженому працівнику культури України поету Миколі Палієнку минуло 70 років. Від душі вітаємо його з ювілеєм, зичимо міцного здоров’я, особистого щастя, гараздів на життєвій ниві.
Про творчість ювіляра міркує кандидат філологічних наук Володимир Сподорець.
70 літ! І півсотні з них віддано поетичній творчості. Навіть більше, бо ще школярем подивував однокласників, а особливо – злякану поштаркою, що принесла перший гонорар з районки, матір, яка добре знала ціну копійці і як вогню боялася дурних грошей. А вже як зрозуміла, що воно і до чого, на зароблені сином гроші купила каністру гасу й благословила на творчість: пиши, дитино, пиши вдень і вночі, раз за те писання такі гроші дають, – куди там худим колгоспним трудодням! Отакою була весела й сумна народна педагогіка. Але творчість являється людині не задля копійки, а щоб виповісти свою любов:
Мене мати шукає у житі,
А воно молоде-молоде.
Я лежу, промінням прошитий
До землі… Дрібен дощик іде…
Мене мати шукає у житті,
І, як жито, вона молода.
Колоски наді мною промиті,
По стеблині стікає вода.
Стоїть сонце травневе в зеніті,
Дрібен дощик пішов – не верта.
Мане мати в зеленому житі
Пригорта до грудей, пригорта.
З цього світлого образу починаються поети. З матері, до якої повертаємося всі ми щоразу з утоми і безнадії, навіть подумки, аби завтра йти далі.
Ще одне джерело – рідна мова, материнське Слово. Переглядаю книги і книжечки Миколи, що виструнчилися на полиці аж від сімдесятих років минулого століття, першої збірочки «Лукашева сопілка», і по сьогодні, числом 16, з якимось ностальгійним щемом пробігаю дарчі написи чи не на кожній, усі якісь зворушливо-світлі і мовби трохи на виріст, і вкотре пересвідчуюся у справедливості слів, сказаних Мартіном Гайдеггером. Чоловіку відкрилася проста і глибока істина: виявляється, «мова – оселя буття», виявляється, не ми говоримо мовою, а мова говорить нами, виявляється «сутність мови слід розуміти, виходячи із сутності поезії». До речі, Микола Палієнко – автор «Балади про рідну мову», поезії переможця першого літературного конкурсу «Українське національне відродження» на кращий твір про материнську мову. Не випадково одна з його збірок називається «Послання…», бо послання – це слово. Не випадково збірка ця про Шевченка, бо Шевченко передусім наше слово. Не випадковим є й те, що низка кращих поезій у збірці «У світлі Кобзаря» присвячена саме слову, яке для поета «мука пресвята», що здатне «висвітлити душу». Поет зовсім не лукавить, коли звертаючись до слова говорить:
Здається, на папері умістилось,
Але і там ховаєшся між слів,
Як восени достиглий плід у листі,
І сумніваюсь, що тебе вловив.
Але слово йде до поета, бо поважа його, любить. І навзаєм, тому підкреслена філософом спорідненість мови і поезії стає цілком очевидною: отак, як поет творить свій вірш, називаючи і переназиваючи речі, дошукуючись їх сенсу, так і народ впродовж усієї своєї історії творить своє слово, мову, аби досягти того ж. Поет без «підказок» мови безсилий, але то треба почути і зрозуміти! У Палієнка хороший слух. Епіграфом до вже згаданої «Балади…» він бере добре відомі нам і дорогі слова великого Кобзаря. «Ну що б, здавалося, слова…// Слова та голос – більш нічого.// А серце б’ється, ожива// Як їх почує!..»
Порубана, але не вбита.
Замулена, але жива.
Моя ти мово сумовита,
М’яка, з вербового шитва.
Тебе не висіять крізь сито,
Не розмінять на мідяки.
Моя ти мово росяниста,
Не запресована в тюки.
Мого життя свята основа,
Нема у тебе куцих меж.
Убити можеш дієсловом,
І дієсловом любиш теж.
Микола Палієнко частий гість студентських аудиторій Одеси і треба бачити очі слухачів, коли він читає свою «Баладу…» І якщо цей, відкритий поетом сенс рідного слова піднімає людину, надихає, окрилює, якщо він стає щаблем до Абсолюту, по-суті, висоти недосяжної і разом з тим щиро бажаної, то маємо до діла творчість не просто корисну, а конче необхідну. Бо саме така творчість має унікальну властивість берегти і примножувати у людині людину.
Згадую ювіляра студентом філфаку Одеського університету, коли він був ще схожим на блискавку, яка кожної миті могла зненацька вдарити у двері кімнати того ж студентського гуртожитку на Довженка, 5, де всі ми так щасливо мешкали, явивши красивого засмаглого юнака в білій сорочці з розстебнутими на грудях гудзиками, часом і з жбаном вина, привезеного з якогось чергового відрядження (він тоді вже успішно кореспондентствував по всій Одещині), і обов’язково з новими віршами на устах.
На факультеті, леле, майорить!
Ще усмішки такі тривожні в квітні,
Сесійний червень висне на орбіті,
А повінню затоплені яри…
На факультеті, леле, майорить!
Від нього завжди пахло полем, де він і жив, здається, більше часу, ніж у студентському гуртожитку. Поле щедро обдаровувало його своїм незліченним скарбом – від неповторних, надихаючих на високе поетичне слово завосковілих колосочків, до грубувато-симпатичних хлопців-механізаторів, що й слова сказати без крутого жарту негодні. Зрозуміло, тільки там і могли народитися ці слова, що стали своєрідним кредо Миколи Палієнка-поета.
Пливи на білі сторінки, перо,
На стиглих днів черлені перехрестя,
Коли весь світ, зворушений добром,
Удосвіта причалює до серця.
Пливи на чисті сторінки, перо,
Під знаком серпня наливайся слово,
Неси своє дозріння колоскове.
Ще одне джерело поезії Палієнка, рівновелике двом попереднім, – творчість національного пророка Тараса Шевченка. Задум нової книжки «У світлі Кобзаря», м’яко кажучи, зухвалий: осягнути – не більше й не менше – духовний світ генія, «чий пророчий «Заповіт», – як зазначено в анотації, – життєстверджується в духовному поступі нашого народу». Та морока з ними, з тими анотаціями, як правило, вигадливими видавцями писаними, від яких самим авторам буває часом ніяково, бо, як слушно зауважив Борис Нечерда, «хіба ж, умочивши пальця в океан, досить, щоб розгадати його?»
А втім…
Звернімо увагу на одну з поезій цієї збірки з досить характерною назвою – «Свята пора». Оскільки значення вірша з усіма його «за» і «проти» для нашої розмови принципове, наведемо його повністю.
Щасливі дні були в його дитинстві:
Сідає сонце…
Люди з церкви йдуть…
А він, хлопчак,
вмостився біля тину
Та і чита собі Сковороду.
Хоч в бур’янах, але ж які хвилини!
Не знає ще про доленьку круту.
Од світу заховавшись коло тину,
Вивчає мудреця Сковороду.
У Петербурзі, у брюлловських стінах,
Коли від волі лиш радій щодень,
А він, немов удома біля тину,
В своїй поемі гайдамак веде.
І в казематі, де надії гинуть,
Війне ледь-ледь уранці вітерець, –
Як наче там, удома, поза тином,
Садок вишневий в слові зацвіте.
В отім засланні муштрою діймали,
А вирок важчий, ніж довбать руду, –
Тарас і в Орську всядеться за валом
І кличе у думках Сковороду.
Із ним навічно поріднився в слові
Тоді, в дитинстві, в дні оті ясні,
Коли сідало сонце вогнеброве
І йшли із церкви люди кріпосні.
Впадає в око композиційна двоярусність строфіки, два рядки – дві реальності: фізична – духовна, делікатно підсвічені протиставленням. Перша, друга і п’ята строфи як своєрідний рефрен теми «втечі» в національну культуру, маркований найбільшим її авторитетом («Та і чита собі Сковороду», «Вивчає мудреця Сковороду», «І кличе у думках Сковороду»). Це як у Ліни Костенко, в усякому разі щось подібне, можливе лише в духовній реальності:
– Диви, диви! – дивується трава. –
Він кам’яний, а з ним іде жива!
Отак виклав дух Сковороди і Шевченко, щоб бути з ним і у ньому. Влучена таємнича, свята мить творення духовної реальності, що обов’язково примножується і передається у спадок, як Слово. Сучасний поет – повноправний і повноцінний учасник одвічного дійства, священнодійства. Золота естафета культури! Те ж саме і третя строфа, але якщо у попередніх акцентоване пізнання, тут – творчість. («В своїй поемі гайдамак веде»). Процес облаштування духовної реальності, у якій людина ідентифікується як така, протікає суперечливо і драматично. Хороша ілюстрація – двоярусний двовірш четвертої строфи:
Як наче там, удома, поза тином,
Садок вишневий в слові зацвіте.
Ремінісценція більш ніж прозора, звичайно ж, мається на увазі маленький Шевченків шедевр «Садок вишневий коло хати».
Читаючи цей твір, можна було б припустити й таке: знаходячись у казематі, позбавлений волі і права, відірваний від батьківщини, друзів, у стані жорсткої депресії поет раптом заходився насолоджуватися спогадами красот давно минулих вражень.
Цілком зрозумілим є напрям поетичних асоціацій – Україна, сім’я: добре відомо, як страждав поет своєю відірваністю від України, добре знаємо, що таке в долі Шевченка сім’я. Тож зовсім природно ці два страждання, джерела яких у особистій біографії поета злилися в болісно-прекрасний композиційний стрижень поезії.
Композиційний лад твору особливий: що не рядок – артистично вирізьблена і завершена у своїй самодостатності картина сільської ідилії. Ми легко можемо уявити кожну з них окремо, мовби самостійно існуючу: «Садок вишневий коло хати»; «Хрущі над вишнями гудуть»; «Плугатарі з плугами йдуть»; «Співають ідучи дівчата»; «А матері вечерять ждуть»; «Сім’я вечеря коло хати» і т.д.
Якщо уважно придивитись до цих рядків, то ми з подивом помітимо, що реальність картин оманлива, поет оперує взятиими з культурної, а не з реальної сфери картинами, ідеальним рядом, взятим із пісні, фольклору, а не реальним. Історична реальність зовсім інша, вона сумна й невесела:
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
(«І виріс я на чужині…»)
Микола Палієнко добре розуміє, що поетика цього твору вкрай умовна, ідеально-пісенна, не зважаючи на її картинну життєподібність. Аура з’ясованого контексту – стражденна історія України і така ж доля поета – не дозволяє йому самозабутньо віддатися радісній безтурботності естетичної втіхи. Він таки зупинився у потрясінні, але вже не стільки краса пейзажу схвилювала його уяву, скільки глибина трагічного почуття, тією красою відтінена. А від того і сам малюнок постане ще більшим дивом-спонукою.
Як усе це втілити в єдиний рядок власного твору, щоб у світі зрозуміли і Шевченка, і загадкову українську душу, яка часто вимушена була жити більше ідеальним, аніж реальним?.. Саме так, як це зробив М. Палієнко: «Садок вишневий в слові зацвіте», бо розуміє, що у мистецтві сади плодоносять квіти душі і більше нічого, квіти болю і радості, відчаю і надії, квіти добра і зла (принагідно згадаймо хоча б того ж Шарля Бодлера).
Кількома віршами раніше, у «Кирилівських птицях», згадуючи перші живописні спроби малого Тараса, поет наголошує:
В оті малюнки з рідної природи
Проміння серця радісно вплітав.
Ще одна мить творення духовної реальності, яка і залишається в нас після нас.
Не відлітають тільки його птиці,
З малечею щебечуть у дворі.
І ніякої містики, суцільний реалізм – духовний. Тут поет дає художній образ складного і глибокого явища – отієї другої, власне людської реальності (екзистенції), яка не дана людині від Бога і яку людина творить сама і для себе, у якій вона тільки й може відбутися як людина, і у якій вона народжується вдруге (Сковорода) – саме духовної реальності.
Антитеза біографії – духовна біографія – організуюча вісь одеського циклу поезій про Кобзаря («Балада про Шевченкову Одесу», «А ця вербичка – з його долі!», «Біля пам’ятника отаману Антону Головатому в Одесі»). «Був чи не був Шевченко в Одесі?» – ставить питання ліричний герой «Балади…» Звісно ж, що був, був і є, навіть якщо архіви про те мовчать. Чорне море, яке «кипить, брунить в «Кобзарі», більш переконливий аргумент.
А ця вербиченька «з його долі», що її привіз до Одеси сучасний поет з «країв каспійських» і посадив у рідному місті (скільки таких вербичок по Україні!) то лише матеріалізований знак великої любові і смертного (М. Рубцов) зв’язку народу зі своїм пророком. Микола Палієнко знайшов цікавий образ – рядки-коріння, – аби підкреслити оте природне проростання Слова у душах.
Тут наголошені лише три джерела, яких, звісно ж, набагато більше. І чим більше тих чистих і глибоких джерел, тим потужніший талант, ними виплеканий.
