У школі № 79 створено меморіал пам’яті, присвячений 70-річчю Перемоги над фашизмом
Тема війни неоднозначна: адже будь-яка війна, як би вона не називалася, – вітчизняна, громадянська чи визвольна, інтернаціональний обов’язок, локальний конфлікт чи світова бійня, – по суті своїй явище антилюдське та протиприродне. Але тема пам’яті не може бути під сумнівом…
…Змінилося четверте покоління після закінчення Другої світової та її найкривавішої частини – Великої Вітчизняної війни. Люди мислять іншими критеріями, держави змінюють назви та кордони. А пам’ять про тих, хто загинув, зупиняючи фашистську епідемію, дбайливо вливається в душі сьогоднішньої юні, якій усе важче розплутати у своєму уявленні поняття, що змішалися, розмежувати добро та зло. Кожен дорослий намагається, як уміє, допомогти в цьому бодай власній дитині. Краще за інших справляються із цим завданням організатори вахти пам’яті на Посту №1, про що знає будь-який учитель, який стояв поруч із дітьми на цьому почесному та сакральному місці.
«Большое видится на расстоянье», сказав поет. Ми, онуки тих, хто три чверті століття тому тонув у крижаній дніпровській воді, закривав ворожі амбразури власними тілами й заживо горів у винищувачах, атакованих, може, саме над нашим містом або школою, – ми бачимо події минулих років величніше та неосяжніше, ніж бачили їх вони.
Новий навчальний рік у загальноосвітній школі № 79 почався не тільки із традиційного святкування Першого дзвоника. Рівно опівдні тут урочисто був відкритий пам’ятник Невідомому матросові, що являє собою мініатюрну репродукцію обеліска на Алеї Слави й розташований біля стіни, оформленої художником-баталістом. На відкриття були запрошені офіційні особи з керівництва Приморського району та незмінні багаторічні друзі Одеської ЗОШ № 79 – представники Ради ветеранів моряків-підводників ім. контр-адмірала М.О. Луніна.
Закінчилася коротка офіційна частина, і перші школярі завмерли в першій почесній варті. А коли вгору зметнувся імпровізований Вічний вогонь і зазвучали проникливі звуки реквієму, усі – діти й дорослі, гості й господарі в єдиному пориві низько схилили голови. Ця мить навряд чи закарбувалася на фото, оскільки фотографи були охоплені загальним духом. «Через века, через года – помните о тех, кто уже не придет никогда, – заклинаю, помните!». Після цих безсмертних слів, що справді нагадують закляття у поєднанні з відповідною мелодією, не було сенсу закликати до хвилини мовчання. І можна тільки припускати, що відбувалося в цю хвилину в душах учнів.
Так і було задумано організаторами урочистого відкриття меморіального комплексу на чолі із заступником директора з виховної роботі І.М. Корсун.
– Ми поставилися до сьогоднішньої події з особливою відповідальністю, – говорить учасниця знаменової групи, учениця випускного класу Єлизавета Ходорозя. – Коли звучав реквієм, я згадувала свою почесну вахту на Посту № 1, і мені здалося, що стою саме там… У душі назавжди залишилася почута колись фраза: «Пам’ять – доля живих». Скільки закладено в ній змісту, як точно передано місію тих, хто народився на цей світ завдяки тій Перемозі!
А ось про що говорить директор школи С.О. Копач, пояснюючи свою втілену в життя ідею:
– Цей навчальний рік – рік святкування 70-річчя Великої Перемоги та визволення України. Національно-патріотичне виховання школярів можна проводити різними методами. Віддаючи данину пам’яті воїнам, що залишилися на полях боїв, ми думаємо про сьогоднішній і завтрашній день.
Напевне, це не просто фрази. Розпочато роботу з увічнення у шкільному музеї пам’яті тих, хто загинув уже в наші дні (нею керує вчителька історії та заступник директора К.М. Лишик).
Є багато любителів міркувати, на що краще витратити гроші й чи варта гра свічок, – набагато менше любителів робити щось конкретне. Втім, слово «гра» у цьому разі недоречне. Гра буває в комп’ютері, де «буцімто» у нас багато життів. А насправді – одне…
