Білоусівка та Дубки, що належать до Капустянської сільської ради, – найвіддаленіші від райцентру села. Цю територію ще називають Заліссям, бо розкинулася вона за лісом, яким славиться Савранський район. Саме сюди, до Білоусівки, 2001 року – по закінченні Котовського медичного училища – одержала направлення на роботу фельдшеркою Олена Миколаївна Бурлака.
Раділа безмежно. Адже це її рідний край. Та найголовнішим було те, що негайно хотілося діяти – лікувати, рятувати людські життя, самостійно шукати розв’язків в екстремальних ситуаціях. Про це так мріяла під час навчання! Тому, одержавши диплом, навіть двох тижнів не витримала (мала ж бо право місяць відпочити) і поїхала до села.
Не таким його уявляла. З’ясувалося, що немає в Білоусівці ні пошти, ні магазину, не кажучи вже про якісь соціальні та культурні об’єкти. Та й власне житло на неї тут не чекало – потрібно було квартирувати. Але повернути назад уже не могла. Відразу постала думка: а що скажуть люди? Та й не так її виховували, щоб відступати. Хоч дватри роки слід відпрацювати. Відтоді минуло тринадцять весен та зим.
…Ми їдемо за 25 кілометрів від райцентру, щоб дізнатися, як живеться Олені Миколаївні в глибинці, що змінилося у неї за цей період.
Не можна не піддатися чарівній звабі тутешньої краси. Навколо простір, воля. Замріяно спочивають уже скошені лани. Висвистує свою нерозгадану пісню вітер. І здається, що немає у світі жодних проблем, негараздів. Тільки природа – і ти…
Попереду між деревами забіліла одна хатинка, потім друга, третя. Вони позбігалися до дороги, щоби, напевне, зовсім не загубитися у мовчазному просторі.
Біля фельдшерськоакушерського пункту нас зустрічає молода жінка. Навіть якби не білий халат, відразу можна було б здогадатися: це Альона (саме так Олену Миколаївну називають усі жителі). У ній стільки енергії, заповзятливості, життєвого оптимізму, що усвідомлюєш: лише з такими рисами характеру можна переборювати життєві труднощі.
Ми розмовляємо у приміщенні ФАПу. Воно хоч і не старе, але в багатьох місцях – тріщини. Треба ремонтувати. Тому медсестра загальної практики сімейної медицини (нинішня Альонина посада) із п’яти наявних кабінетів займає лише один.
– Та мені й цього досить, – весело промовляє моя співрозмовниця. – Адже люди сюди приходять рідко. Я до всіх приїжджаю додому. Обслуговувати доводиться два населені пункти – Білоусівку і Дубки.
І, помітивши моє здивування, пояснює:
– У нас живуть самі пенсіонери. Якщо комусь стало погано чи слід поставити крапельницю, їм важко прийти до медпункту. А тим більше робити це кілька разів на день, коли призначені уколи. З Дубків теж не кожен має змогу відразу приїхати. А гаяти час не можна. От і виручають мене мобільний телефон та скутер.
Ніби на підтвердження сказаного, нашу розмову раз по раз переривають телефонні дзвінки. Альона відповідає комусь на запитання, заспокоює. Когось запевняє, що зараз приїде.
– А можна я з Вами? – запитую.
– Будь ласка.
Нас чекають Валентина Порфирівна Гінкул та її чоловік Андрій Григорович.
– Ось і наша лікарка, – радо зустрічає Альону подружжя.
Інакше як лікарем Альону не називають. Бо їй і справді доводиться бути фахівцем з усіх питань.
Якось по Білоусівці промайнула звістка: втопився двадцятитрирічний юнак.
Вона не розгубилася. Відсторонивши людей, що зібралися навколо юнака, який без ознак життя лежав на березі, згідно з медичними інструкціями почала виливати з нього воду, робити штучне дихання, аж поки не приїхала «швидка», яку Альона встигла викликати ще їдучи до ставка. Не раз робила штучне дихання і в машині дорогою до центральної лікарні. І юнака було врятовано!
Доводилося мати справу і з ножовим пораненням, коли одному з учасників п’яної бійки полоснули по горлу. Зупинила кров, перев’язала і сама довезла до райлікарні.
Щастя, що в усьому чоловік Альоні допомагає. У Білоусівці знайшла Альона свою другу половинку. Микола своєю машиною готовий будьколи довезти дружину до хворого. Бо такого поняття, як вихідний чи святковий день, у медичного працівника немає.
«Як тільки все встигає?» – подумалося. Адже і вдома є робота. Як і всі в селі, подружжя Агричів тримає чимале господарство: три корови, бички, свині, великий город. До того ж Олена Миколаївна вже декілька скликань поспіль – депутат Капустянської сільської ради. Пригадалися слова Капустянського сільського голови Сергія Рараговського: «Трапляється, негайно слід розібратися в якомусь питанні, а приїхати не можу. Тоді телефоную до Альони, бо впевнений: вона все зробить як слід. А кажуть, незамінних людей не буває. Мабуть, вони таки є!»
Поки я розмірковувала, Альона вже встигла і тиск поміряти, і дати медичні поради, і підбадьорити своїх підопічних.
– Якщо вам вже не потрібна, то я поїхала далі, – сміється.
Сівши на свого всюдихода, залишає куряву на сільському шляху.
Ми теж їдемо. Тільки в Дубки, що за сім кілометрів від Білоусівки.
– Про нашого лікаря питаєте? Та якби не вона, то помер би. Поїхав я одного разу до родичів в Бакшу і там зі мною інсульт трапився, – розповідає один із найстарший жителів села Ростислав Антонович Душак. – Я зібрався із силами і зателефонував їй. Вона так швидко з’явилася, ніби на вертольоті прилетіла в чуже село. Врятувала. Потім виходжувала.
– Золота людина, професійний медик, – почули від родини Віталія та Ганни Петрушків. – Нашій донечці п’ять років. Коли вона хворіла, Альона до неї вночі не раз приїжджала. Та хіба тільки до неї? В селі у нас чотирнадцять дітей, то вам кожна мати так скаже.
– А як же взимку? – запитую. – Не так просто до вас доїхати.
І сільчани починають розповідати. Замете, буває, дороги, що бульдозер не встигає розчищати. Тоді Альона з чоловіком поперед своєї машини розкидають сніг, а жителі Дубків із лопатами йдуть їм назустріч…
«Ось тобі й романтика глибинки», – подумалося. І не витримую, телефоную до Альони, щоб запитати про те, що так і не озвучила в процесі нашої розмови:
– Альоно, а не хочеться махнути на все рукою і влаштуватися на роботу, скажімо, до центральної районної лікарні, не кажучи вже про обласну? Ви ж хороший фахівець.
– Хочеться, дуже хочеться, – чую у відповідь.
Затим жінка ніби спохоплюється:
– А як же люди? Як вони без мене? Хто з медиків приїде сюди, в Залісся? Я ж у кожній хаті знаю, де вмикається світло, де шукати хазяїв (а цих житлових хат у Білоусівці 18 та в Дубках 26 – авт.). Працюватиму, а далі буде видно…
Повертаємося до райцентру. Все побачене та почуте намагаюся розіставити по своїх місцях. І починаю розуміти, що Білоусівка та Дубки для Альони Агрич – це цілий всесвіт. Він увібрав у себе не лише її життя, а й болі та тривоги, надії та сподівання людей, які потребують її допомоги.
І пісня вітру у висоті неба не видається такою вже й нерозгаданою…
