У ці листопадові дні Новоборисівку наче щось огорнуло чорним крилом горя і смутку. Страшна звістка про трагічну загибель патріота України, справжнього борця за її свободу і незалежність миттю облетіла всі домівки. Пішов з життя вчитель місцевої школи Олександр Іванович Черненко. Він сам попросився у зону проведення антитерористичної операції на сході нашої держави. Інакше не міг.
Хоча педагогом працював лише вісім років, зумів підкорити серця дітей. Це ще раз переконливо доводить: можна закінчувати педагогічні виші, пропрацювати у школі і сорок років, та… не любити дітей. Бо цього у вузах не вчать. Це – від серця. А він дітей любив. Ох, як він любив дітей! Дітей і Україну! І коли постав вибір, Олександр Іванович полишив дружину, хвору сестру, стареньку тітоньку, двох уже дорослих дітей і двох малесеньких онуків, щоб перемогти те зло, яке вторглося на нашу рідну землю. Незважаючи на поважний вік (55 років), на відсутність пальців на лівій руці, які втратив під час роботи на верстаті, на роботу в школі, якою дорожив…
Його кілька разів повертали з військкомату. Та він нікого не слухав. Поставив собі мету і прагнув її досягти.
Коли Олександра Івановича у жовтні відпустили у відпустку на 10 днів, він повернувся до рідні, до своїх учнів. Саме був День учителя. Його обнімали, цілували, вітали зі святом. Та багато хто помітив сум в його очах. Начебто відчував, що прощається з усіма, що останнім його пристанищем стане аеропорт Донецька, точка на мапі, яку ціною життя захищають уже багато днів українські військові.
Напевно в ті 10 днів відпустки Олександр Іванович Черненко сотні разів подумки «прокручував» своє життя. Після побаченого на лінії фронту все у рідному селі йому здавалося якимось особливим. Немов картини, перед очима зринали безтурботні роки дитинства, що промайнули у Новоборисівці. А коли закінчив школу, пішов працювати учнем слюсаря, згодом – електриком на Веселокутському комбінаті хлібопродуктів. Аж ось перед очима постала служба в армії, навчання у механіко-технологічному технікумі в Одесі. Потім став електриком у колгоспі «Перше Травня». Тривалий час працював на Веселокутській нафтобазі, звідки й прийшов до школи на посаду вчителя трудового навчання і захисту Вітчизни Новоборисівської ЗОШ… Згадка про учнів завжди звеселяла чоловікову душу, від неї у грудях ставало якось тепло і хороше.
Де б не працював Олександр Іванович, всюди відзначали його життєлюбну, веселу вдачу, любов до дітей і до праці. Для душі він займався бджолярством. Вчив цього ремесла і учнів, і односельців. Хто б не звернувся до нього по пораду, нікому не відмовив. Хороша людина була, совісна, трудолюбива, щира, добра. Шкода, що все це у минулому часі.
…Під час церемонії прощання, яка відбулася у стінах школи, плакали і діти, і дорослі. Лунала улюблена мелодія Олександра Івановича – «Полонез Огінського». На останній свій урок прийшли його учні, хоча того дня відмінили заняття. Віддати шану відважному землякові і висловити свої щирі співчуття родині, учням і колегам покійного приїхали керівники району Віктор Голоколєнцев та Віталій Гірін, цілі колективи з райцентру та просто звичайні жителі.
Військові побратими виносили труну на руках. Для Олександра Івановича пролунав останній шкільний дзвінок. Люди йшли до церкви, де відбулося відспівування загиблого воїна. Поховали його на сільському цвинтарі біля могили тестя – ветерана Великої Вітчизняної війни.
Залпи військового салюту розірвали напружену тишу. Ці миті неодмінно запам’ятають маленькі хлопці-онучата. Вони знатимуть, що їхній дідусь – справжній герой України, який віддав своє життя заради свободи і незалежності Батьківщини.
Наталя ЛИСЮК, Великомихайлівський район
