Він вийшов на палубу і пильно задивився в оповиту туманом далечінь. Там, за обрієм, на нього чекає Севастополь, що став рідним і йому, підполковникові медичної служби Сергію Адаменку, і дружині Галині, і сину Дмитрові. Скучив за ними. Ой як скучив! Вже скоро обніме їх, невимовно любих. Сподівався, що тепер у Криму усе досить спокійно, як було й тоді, коли чотири місяці тому фрегат «Гетьман Сагайдачний» з екіпажем національного контингенту з протидії піратству на борту вирушив у суворий і далекий морський похід. Але, дивлячись на хвилі, що їх розтинав корабель, Сергій часом відчував затаєну тривогу. Десь у глибинах душі народжувалося нав’язливе передчуття якогось невідворотного лиха. І воно не змусило довго чекати. Флагману українського Військово-морського флоту було наказано змінити курс і йти на Одесу. Щоб уникнути захоплення корабля так званими зеленими чоловічками. От і сталося, що флагманський лікар Сергій Адаменко не зійшов на довгоочікувану Графську пристань, а опинився біля одеського невтомного трудяги-маяка.
Із дружиною та сином зустрілися через місяць. Сергій відчував особливу гордість за Галину. Вона – старший сержант медслужби за контрактом – зберегла вірність Військовій присязі і переїхала із Криму на нове місце працювати операційною сестрою відділення хірургічної інфекції. А сам він став заступником начальника клініки травматології і ортопедії Військово-медичного клінічного центру Південного регіону.
Багато про що згадало подружжя після довгої розлуки. І про те, як познайомилися у Вінниці, де Сергій був уже третьокурсником медучилища, а Галя лише вступила на перший курс. Одного разу в студентській безтурботній компанії вони зустрілися поглядами і зрозуміли – створені одне для одного.
А весілля після тієї першої зустрічі зіграли через три роки. На нього Сергій приїхав у військовому мундирі з далекого Владивостока, де проходив строкову службу на посаді фельдшера у прикордонних військах. Розписалися у ЗАЦСі, заприсяглися в любові та вірності. А через кілька днів прикордонник ще на цілий рік виїхав для продовження служби на Далекий Схід.
Сергій звільнився у 1991 р. і вступив до Вінницького медінституту, потім – до Української військово-медичної академії. І поруч із ним завжди була Галина, його надійний тил і опора. У найманих квартирах та гуртожитках вона створювала домашній комфорт і для Сергія, і для синочка Дмитрика, що з’явився на світ.
До Севастополя вони приїхали у 2001-му. Молодий офіцер рік прослужив начмедом на великому розвідувальному кораблі «Славутич», після чого разом із дружиною продовжив свою кар’єру у Військово-медичному клінічному центрі Кримського регіону. У 2006-му нарешті одержали службову квартиру. Здавалося б, живи й радій. Але… не вийшло. Усе стрімко змінилося навесні 2014-го. Їхня севастопольська квартира зараз на замку, а чужу тепер доводиться наймати в Одесі. Вона теж недалеко від моря. Прогулюючись берегом, прислухаючись до знайомого шепоту хвиль, Сергій і Галина мимоволі повертаються подумки до їхнього рідного українського Севастополя. Він став ще дорожчим після того, як їм довелося брати участь у бойових діях на сході країни. Пліч-о-пліч. Адже коли наприкінці травня у ВМКЦ Південного регіону почали формувати передову мобільну медичну групу для відправлення до зони проведення антитерористичної операції, Галина категорично заявила, що оскільки до неї включили Сергія – її місце поруч із ним. І не інакше!
До місця призначення вони прибули в перших числах червня. Спочатку розмістилися в населеному пункті Солнцеве. А через кілька днів у складі одного з десантних підрозділів перебазувалися до Маринівки, на кордон з Росією. Туди, де в роки Великої Вітчизняної йшли кровопролитні бої з німецькими фашистами, і вже вступила у свої права нинішня безжалісна війна, вимірюючи людські життя лише однією миттю між минулим і майбутнім.
За злою іронією долі вони зустріли перший бій у своє професійне свято – День медичного працівника. На світанку бойовики почали інтенсивний обстріл позицій українських військовиків. А потім зав’язався близький бій. До пізнього вечора наші бійці відбивали атаки терористів. До зони обстрілу потрапив і польовий табір, де перебували військові медики. Вони приймали поранених, евакуйованих з лінії вогню, і надавали їм оперативну допомогу. У складі передової мобільної групи були Сергій і Галина Адаменки, підполковник медслужби Олександр Нетребко, майор медслужби Всеволод Бабенко, медсестра-солдат медслужби Вікторія Сорока і водії-санітари сержанти Артем Молчанов і Володимир Плужник. Спали уривками, коли укривалися від вогню в бліндажах, а то й у окопах. Не знали відпочинку ні вдень, ні вночі. Адже від них залежало життя багатьох воїнів.
– Страшно було. Але якщо поруч із тобою рідна людина, твоя друга половинка, спокійніше стає на душі, – говорить Галина, згадуючи ті дні.
– А не краще було б вам залишитися в Одесі? Адже Сергій тоді почувався б спокійнішим: знав би, що дружина перебуває в безпеці. А там кулі, осколки, вибухи…
– Ні, чоловіку не стало б від цього спокійніше. І мені, звичайно, теж. Я зробила правильно, поїхавши з ним. І, якщо знадобиться, не замислюючись, зроблю точно так само знову. Удвох будь-які випробування і злигодні долати легше, – відповіла Галина.
А Сергій, подивившись у проникливі очі дружини, сказав:
– Моя дружина – мій талісман. Вона мене і оберігала від лиха.
Там, де щосекунди підстерігала смертельна небезпека, вони доповнювали і оберігали одне одного понад 50 днів і ночей. І це єднання душ і сердець давало їм сили та віру у перемогу.
Зараз надворі – зима, а в серцях Сергія та Галини дотепер болем і тривогою відлунюють фронтові тривожні будні липневої спеки 2014-го. Липень видався дуже тяжким. Близько тижня вони перебували у повному оточенні супротивника. Кількість обстрілів тоді ніхто не рахував. Бойовики вели вогонь вдень і вночі. Били з «градів», гаубиць, мінометів.
Київський студент-третьокурсник Дмитро Адаменко тоді й уявити не міг, де, у якому пеклі перебували батьки. Сергій і Галина не хотіли, щоб син знав про їхнє небезпечне відрядження, про те, що доводилося переживати на передовій.
Спочатку військові медики надавали допомогу пораненим в автоперев’язувальній. Її знищили бойовики.
Довелося Сергію і Галині працювати просто неба. А коли били гармати і міномети, перебиралися до бліндажу. І після кожного бою справ у військових медиків ставало усе більше: ворожі кулі не щадили десантників та прикордонників.
Через лікуючі руки Сергія і Галини пройшло чимало поранених. Саме завдяки їм багато покалічених залишилися живими і повернулися додому.
– Точну кількість врятованих зараз назвати не можу. Не один десяток – це вже точно. Для нас головне завдання полягало в тому, щоб з використанням табельних і підручних засобів вчасно та невідкладно надати першу медичну допомогу. І якомога швидше евакуювати поранених для подальшого лікування до мобільних шпиталів і стаціонарних лікувальних установ. У польових умовах ми робили все, що могли, що було в наших силах і можливостях, – сказав Сергій. А Галина додала:
– Накладали джгути, зупиняли кровотечу, видаляли з тіл кулі, осколки, робили хірургічну обробку ран. Бувало, вибивалися із сил, але треба було триматися. Хлопці сподівалися на нас, хотіли жити…
Вони вийшли з оточення наприкінці липня і незабаром повернулися до Одеси. Уже у ВМКЦ Південного регіону Сергій зустрів бійця, який там, на польовому операційному столі, вимагав ампутувати йому покалічену руку. Не міг витримати нестерпного болю... Але Адаменки вселили в нього віру в лікування. Після першої допомоги хлопця вчасно відправили до стаціонарної лікувальної установи. І солдат не лише залишився жити, але й не став інвалідом.
А зараз, побачивши Адаменків у коридорі Військово-медичного клінічного центру, він розхвилювався і не знаходив слів. Зрештою, вгамувавши хвилювання, сказав: «Спасибі за життя. Спасибі».
Про цю несподівану зустріч Сергій розповів Галині. І вони ще раз відчули непередаване словами світле почуття власної гідності від того, що їх пам’ятають ті, кому вони врятували життя під обстрілами, ризикуючи своїм життям. І з цією гідністю, збережені Богом і великою любов’ю, вони йдуть армійськими дорогами Долі, яка вже неодноразово випробовувала їх на міцність.
Віктор Мамонтов,
В’ячеслав Діордієв
