…Відповідь не забарилася: коротка і байдужа – від матері. Через кілька тижнів написав батько з Уралу, запросивши в гості.
Щойно закінчив навчання в будівельному училищі – поїхав.
Так у Володимира з’явилася велика родина – старші брати і сестра, яких при розлученні батько забрав із собою (матір, з якою шестимісячний Володимир залишився в Сухомлиновому, швидко позбулася сина).
Через рік призвали на військову службу, яку проходив у Ленінградському окрузі. Коли добирали талановитих юнаків у військовий ансамбль пісні і танцю, вирішив продемонструвати свої вокальні дані. Тепер Володимир Георгійович, сміючись, згадує, як позбігалися на плац здивовані солдати, навіть трамвай зупинився: хто співає? Так у звичайного хлопця розпочалася незвичайна служба з концертними гастролями по гарнізонах.
Як командир не просив залишитися надстроково, не хотів, вважав спів простим захопленням.
Повернувся до батька, а невдовзі подався до рідного Сухомлинового. Тут одружився, у 1974 році влаштувався на цукровий завод помічником оператора дифузій, пізніше перейшов у будівельну бригаду.
Якось ідучи вулицею Радісного, почув, як у чайній розучували «Смуглянку». Вловивши фальшиві нотки, зайшов і запитав: «Можна я заспіваю?». І співає вже сорок років.
– Володимир Георгійович – гордість і душа нашого художнього колективу, – розповідає директорка Будинку культури с. Радісне Лідія Онуфріївна Прогожук. – Людина відповідальна до найменших дрібниць, небайдужа, завжди підтримає і допоможе колегам. Глядачі люблять його виступи не тільки за прекрасний голос, а й за артистичність на сцені. Кожну пісню він не просто співає, він її переживає душею і серцем.
У кар’єрі самодіяльного артиста була невеличка перерва. Першого травня 1986 року йому та ще 27 радісненцям надійшли повістки з військкомату. Сказали: чотириденні навчання, а вже 5 травня він із побратимами знезаражував транспорт на виїзді з Чорнобильської зони, у Прип’яті та Рудному. Машини заїжджали на яму, один зі спеціалістів у спецодязі мив їх з брандспойту знизу, інший – зверху. Через 30 хвилин мінялися місцями. І так всю зміну, яка тривала 10-12 годин. Дозиметри, прикріплені на пасках, зашкалювали. Але тоді ніхто не задумувався про невидиму небезпеку…
Додому Володимир Порванов повернувся 9 червня, на свій день народження. Приїзд його та сусіда святкували всім під’їздом. Незабаром перебування в радіоактивній зоні далося взнаки: обличчя ліквідатора вкрилося виразками, шкіра почала лущитися. Відтоді у колись смуглявого болгарина обличчя назавжди набуло блідого кольору. З’явився, як каже Володимир, «букет хвороб».
Долати всі негаразди і проблеми зі здоров’ям допомагала пісня, а ще – друзі, однодумці, якими останні тридцять років стали учасники народного ансамблю української пісні «Калинонька», де наш герой – незмінний соліст.
– Інколи чуєш вислів: пісня – моє життя, – говорить Володимир Георгійович. – Це справді так, бо поринаючи у світ музичної краси, поезії, забуваю про все погане, хочеться жити і співати. Пісня додає мені снаги до життя.
