Таким матерям, як Лариса Іванівна Ракович із села Новопетрівка, я без вагань давала б звання «Мати-героїня». За подвиг – чекати сина з війни… Ходити по мирних вулицях, знаючи, що там по ньому стріляють із ракетних установок, сідати до столу, не будучи впевненою, що твій син взагалі сьогодні їв, що, бува, навіть воду ділить із товаришами по ковтках, лягати спати на м’яке ліжко, пам’ятаючи, що він зараз у сирому холодному окопі.
Від того, що розповідає жінка, волосся ворушиться на голові. Не дай Боже комусь пережити.
Дмитро Ракович служить у 18-му батальйоні територіальної оборони м. Одеси. Нещодавно разом з односельцем Андрієм Козельчуком побував у десятиденній відпустці. Із собою хлопець привіз прапор України, який почепив на стіну над ліжком. А ще – дитячі малюнки. Каже, що там вони мають особливу цінність.
– Коли поруч лише сирі земляні стіни, вони замінюють нам домівку, затишок. Це ніби вогник тепла від рідних людей, – говорить Д. Ракович. – У найтяжчих боях під бушлатом біля серця іконка і дитячий малюнок. Ви не уявляєте, яку цінність мають ці аркуші паперу!
Дмитра зустрічала вся родина. Не стримували сліз радості мама, тато й сестричка Іринка. А як зустрічали його песики і вся домашня живність! На це просто не можна було спокійно дивитися. Мама притискала синочка до грудей і не могла надихатися рідним запахом, не могла надивитися в ці дорогі серцю очі. Коли він намагався заснути, вона стояла тихенько біля дверей і слухала, як він дихає.
Коли я домовлялася про зустріч, Дмитро не хотів, аби про нього багато писали. Він не вважає, що робить щось особливе.
– Це мій обов’язок – Батьківщину захищати! Не звик ховатися за спини батьків чи командирів. Ви краще відзначте роботу волонтерів, бо якби не ці мужні люди, нас би просто не було. Спасибі нашій землячці – волонтерці Олені Стояновській, голові організації «Патріоти України» Володимиру Ананійовичу Кавунову. Велика вдячність братам Ігорю та Анатолію Завадам за підтримку наших хлопців теплими речами і продуктами. Дякую колективу моєї рідної школи – вчителям, учням за моральну підтримку моєї мами і передачі на фронт. Низький уклін їм! – не стримує хвилювання воїн-патріот.
За розмовою Лариса Іванівна просила сказати також особливі теплі слова подяки керівнику місцевого сільгосппідприємства Вадиму Володимировичу Недоступу за підтримку їхньої сім’ї в цей нелегкий момент. Хай Бог дає йому і його родині здоров’я.
Час летить невгамовно швидко. Оце Дмитро лише встиг разом із хлопцями на могилі загиблого в зоні АТО товариша Сашка Орлика у Фрунзівці побувати, надихатися запахом рідної землі, з близькими трішки побути, з нареченою наговоритися (з Машею вони зустрічаються уже п’ять років, і весілля «відклала» війна), та вже знову треба в дорогу лаштуватися. Туди, на передову, під Маріуполь, де точаться військові дії, і де його хлопці пообіцяли дочекатися живими і не здати ворогам ні метру українських позицій. Він повернеться до них, щоб і решта змогла до рідних поїхати. Дмитро пообіцяв привезти побратимам цибулі, яка рятує від застудних захворювань. Скільки ще вони пробудуть там, він достеменно не знає. Але те, що до нашої перемоги, – однозначно.
Дмитро – тихий, звичайний сільський хлопчина. Скільки пам’ятаю, його мама трудиться техпрацівницею у школі – дуже скромна, проста, лагідна й мила жінка. У школі її син нічим особливим не виділявся, хуліганом і розбишакою не був, у війну гратися не любив. Маленьким колись ходив зі мною по одних коридорах, нас вчили одні й ті самі вчителі. А от подивись же ти – за Вітчизну довелося воювати саме йому. Він справжній герой, і ми, і наша рідна Великомихайлівська ЗОШ № 2 ним пишаємося!
