Поспілкувавшись із представниками деяких навчальних закладів Кодимського району, з’ясувала, як живе школа у селі, що тримає її на плаву, хто допомагає робити ремонти і купувати нове обладнання, як позначається мала кількість учнів, а хто і зовсім закрив свої двері, змусивши дітей їздити до сусідніх сіл чи до райцентру.
За офіційними даними Міністерства освіти, науки, молоді та спорту, із сільською пропискою в Україні понад 60% шкіл, але в них навчаються лише 30% учнів. Чимало сільських шкіл визнані неперспективними. Причиною реорганізації таких закладів стало зниження народжуваності та мала кількість дітей у сільській місцевості.
– У нашому селі 24 учні різного віку. Таких, які мали б піти до першого класу, вже тривалий час немає. Тому освітянський заклад було закрито. Вже другий рік діти навчаються у Будеях. Доставляє їх шкільний автобус, – розповідає Смолянський сільський голова Григорій Федорович Кобець.
Свого часу пройшли реорганізацію і Баштанківська, Малослобідська, Котовчанська сільські школи. Наприклад, баштанківські діти, які хочуть навчатися у 10-11 класах, їдуть до кодимських міських шкіл. Учні сіл Котовці та Мала Слобідка, де діють тільки початкові школи, навчаються відповідно у селі Грабове та селищі Слобідка.
Всіх дітей доставляють шкільні автобуси. Здавалося б, усе нормально. Але це тільки на перший погляд. Кожна мама переживає за своє чадо, відправляючи його щоранку в дорогу. Додає тривоги відсутність нормального дорожнього покриття у районі, як, втім, і по всій Україні. Учнів доводиться возити у будь-яку погоду, наражаючи на небезпеку. Бували випадки, коли через ожеледицю цілий тиждень діти сиділи вдома. А скільки таких випадків може бути впродовж навчального року?
Вчительські колективи згаданих вище шкіл розпалися: хто вийшов на пенсію, хто перейшов на іншу роботу. Звичайно, села хочуть відродження власних навчальних закладів, аби тільки держава прагла цього. Адже й тут, у глибинці, зростає майбутнє країни, переконані селяни.
Олексіївська школа теж знала кращі часи. Колись саме її директорка Галина Стадник ініціювала створення десятирічки, щоб олексіївські діти могли здобувати середню освіту у рідному селі. За іронією долі незадовго до свого 50-річчя (1 вересня 2012 року) сільський осередок освіти знову змінив статус, ставши навчально-виховним комплексом «Загальноосвітня школа I-III ступенів». Але, як кажуть тут, школа живе – і слава Богу.
– Сільські школи при всьому намаганні місцевої влади покращити матеріально-технічну базу, на жаль, поки що значно відстають від міських. А вони мають бути забезпечені комп’ютерними класами, мультимедійними дошками, підручниками, обладнанням, лабораторіями, – ділиться думкою Галина Стадник.
Не буде школи – не стане села. Цю аксіому засвоїли благодійники Олексіївської школи: депутат Одеської обласної ради Микола Сорочан, директори сільгосптовариств Сергій Лупашко, Борис Воротило, Валентин Красюк. Це за їхні кошти зроблено поточний ремонт, закуплено спортивне обладнання, облаштовано волейбольний майданчик, проведено інтернет.
Колектив Сербівського освітянського закладу теж завдячує своїм нормальним функціонуванням благодійництву директора сільгосптовариства «Лан» Анатолія Хортюка, якого держава нагородила орденом «За заслуги» III ступеня.
– Ми тісно співпрацюємо з батьківським комітетом, з відділом освіти, за підтримки якого вирішується багато справ, та якби не допомога Анатолія Афтенійовича Хортюка, було б дуже скрутно, – розповідає директорка Сербівської школи Ганна Седель.
Впродовж тривалого часу під патронатом Анатолія Хортюка школа почувається як у Бога за пазухою. У харчоблоці працюють подаровані підприємцем холодильник і морозильна камера, електронагрівач води. У методичному кабінеті – відеокамера, DVD. Шкільний мистецький колектив має від нього в подарунок театральні костюми вартістю понад 16 тис. грн.
За фінансової підтримки Анатолія Хортюка у школі облаштовано внутрішні туалети за європейськими стандартами. Та лише з того факту, що цьогоріч із фінансових витрат близько 130 тис. грн майже половина – на школу, можна судити про справжнє піклування цього благодійника про молоде покоління села. Крім того, Анатолій Афтенійович забезпечив шкільним приладдям та одягом дітей із сімей переселенців.
Подбав благодійник і про новорічні подарунки для школярів. Їх отримали всі: від першачків до одинадцятикласників.
– Надійною опорою для школи є ця людина слова і діла, – тепло відгукується про благодійника Ганна Седель.
Директорка переконана, що сільські школи могли б повноцінно жити за рахунок суборенди землі, як це вже практикується у Татарбунарському районі. Для Кодимського це питання часу. Варто спробувати, впевнена Ганна Седель, адже тоді не тільки господарські справи ладилися б, а й діти мали б змогу їздити на різноманітні конкурси, розвивати свої таланти.
Концепція розвитку освіти на найближчі десять років зазвичай обговорюється у кожному педагогічному колективі. Однак далеко не кожен сприймає на віру задеклароване в ній. Наприклад, освітяни не дуже вірять у те, що отримуватимуть високі зарплати. Та й щодо 12-річного навчання висловлюються скептично. Дехто погоджується, що 9-річна освіта має бути обов’язковою, а навчання у 10-11-му класах – профільним і безкоштовним.
Та чи дослухаються до думок сільської школи? Чи торкнуться передбачувані зміни магістральних аспектів шкільного життя? Адже комп’ютери, мультимедійні дошки, внутрішні туалети лише трохи поліпшили умови навчання, і те не скрізь. А економічні проблеми так і залишилися неторканими айсбергами.
Однак педагогічним колективам, та й загалом сільським громадам, хочеться, щоб школи мали пристойне економічне забезпечення і давали якісну освіту. Щоб можна було не вибирати між ремонтом опалювальної системи і участю дітей у різноманітних освітянських заходах. Сільська освіта чекає реформ – продуманих, розумних. Реформ, які піднімуть на вищий рівень школу з сільською пропискою.
