Хай береже тебе Бог, Ваню!

Поклавши трубку, кидаю оком на годинник. Рівно двадцять дві хвилини тривала розмова з тим, хто зараз у пеклі. Мені здалося – дві години…. 

…Ваню Пепеляшка, завжди веселого, відповідального хлопця, справжнього болгарина, я запам’ятала винятково за навчальні заслуги. Будучи на два роки молодшим за моїх однолітків, він нарівні з нами їздив на всілякі олімпіади, ерудит-конкурси. Привіз до рідного Новотроянівського НВК диплом за друге місце на обласній олімпіаді з фізики. Нечуваний успіх на ті часи. Саме тому зовсім не здивувалася, довідавшись, що його дипломна робота стала найкращою на факультеті в Київському національному авіаційному університеті, куди він вступив після школи. 

По закінченні вузу зарахований до Херсонського вертолітного полку. Невдовзі був відправлений із миротворчою місією до Конго на десять місяців. Після повернення з Африки служить на сході нашої країни.

На офіційному сайті Президента України зазначено, що Іван Михайлович Пепеляшко, лейтенант, уродженець села Нові Трояни Болградського району, що на Одещині, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня – за героїзм, виявлений у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України (Указ Президента України № 838/2014).

Напрочуд легко зв’язалася з ним. Він підняв трубку буквально після третього гудка. Того дня опустився густий туман, тому виліт групи відкладали. Виявляється, двадцятихвилинна розмова – неймовірна розкіш для людини, яка перебуває у стані десятихвилинної бойової готовності.

У найнадійнішому бронежилеті…

– Перебуваю тут без восьми днів чотири місяці, – розповідає Іван. 

Така точність не дивна для військовиків, які перебувають у гарячих точках і щодня ризикують життям. 

На своїй машині Іван висаджує допоміжні групи, які доставляють поранених і загиблих до місця посадки вертольота. Особливо гаряче біля Донецького аеропорту, де все прострілюється.

– Перевозимо щодня дуже багатьох. Але мені чомусь запам’яталися четверо солдатів. Їх доставили до мене на борт трьохсотими (так називають поранених), а вивантажили вже двохсотими (загиблими)… Пішли з життя в небі. У той момент, коли були ближче всього до Бога…

– Віра допомагає?

– Даруй мені пафос, але я глибоко переконаний, що віра, молитви близьких і рідних – найнадійніший бронежилет. 

Вінегрет на день народження

– В інтерв’ю один із «кіборгів» якось сказав, що добре слово в цих умовах часом потрібніше, ніж бойовий комплект.

– Цілком погоджуюся. Ми щодня сідаємо в різних точках. Часом нас на цих позиціях бачать уперше. Але завжди приязно зустрічають, частують, чим багаті: борщем, приготованим на багатті, наприклад. 

– Знаю, що у свій двадцять шостий день народження ти також перебував на бойовому посту.

– Так, того дня ми прилетіли до штабу по полудню. Хлопці із групи «роздзвонили» про мою дату. Саме того дня волонтери привезли гумдопомогу. З нагоди свята видали нам продукти: картоплю, бурячок та інші овочі. Ми навіть приготували вінегрет! Ось такий приємний подарунок був на день народження. І Новий рік, до речі, теж тут відзначили. 

– Коли приїдеш додому, що замовиш дружині Наталі на обід? Крім вінегрету.

– Є така болгарська страва – манджа. Я особливо люблю її на молодому курчаті. Тут її, властиво, ніде не готують. Тож рідні вже попереджені. 

Біля Ліхтарика заснув ордюрчик…

– Ваню, військовики кажуть, що страшно тільки коли вперше виходиш на завдання…

– Людині взагалі мусить бути властивий страх. Якщо вона нічого не боїться, їй напевне треба звернутися до відповідного фахівця. Але військовик іще розуміє, що є завдання, яке потрібно виконати. Наш заступник командира говорив: «Відколи людина дала присягу, її здоров’я, життя належать не їй, а справі». Тому у нас зараз є справа – захищати країну, у якій живуть і наші близькі теж. 

Знаєш, що по-справжньому страшно? Видаляти номери друзів зі списку контактів у телефоні. Тримаєш апарат у руках і розумієш, що від твого знайомого, друга, з яким ти вчора сміявся над чиїмось жартом, вилітав на завдання, залишився лише номер телефона… У цю мить у мені завжди борються дві думки: чи відпустити пам’ять про людину, стерши цифри, а чи зберегти. Я не видаляю номери. Але, на жаль, таких стає все більше. Оце страшно…

– Як відволікаєтеся від тяжких думок?

– У кожного підрозділу є свої талісмани. Як правило, це щенята. Імена їм добирають дуже незвичайні. Наприклад, по території можуть бігати Гаєчка, Колодка, Швартовка, Бордюрчик. Дехто дає імена і своїм танкам, зброї. Я бачив важку бойову техніку з іменами Янголятко, Ліхтарик, Світлячок. Щоразу це викликало посмішку. 

Ще – раз на тиждень приходить пошта. Читаємо листи дітей, пенсіонерів. Дехто пише свої номери телефонів і просить передзвонити й запевнити, що послання знайшло адресатів і ми живі-здорові. Якось ми подзвонили за таким номером. Потрапили до Рівного. Трубку взяв хлопчик. Довідавшись, хто дзвонить, голосно закричав: «Мама, тато, мені відповіли наші солдати!» До розмови долучилися й батьки. Розпитували, як ми живемо, чого потребуємо, чим допомогти. Це неймовірна підтримка!

Найважливіша нагорода!

– Ти знаєш, що, крім ордена «За мужність», тобі присуджено спеціальну нагороду президента Асоціації болгар України Антона Кіссе?

– Коли все скінчиться, я буду гуляти за руку з дружиною в парку. Побачу усміхнену молоду жінку з дитиною й подумаю, що, можливо, її чоловік служив в АТО. Можливо, я витягнув його, пораненого, з-під обстрілу й доставив до медиків, які врятували йому життя. Можливо, я зробив свій невеликий внесок у щастя та спокій цієї родини.

Я вдячний за визнання, яке одержав. Але, бач, справжня та справді неоціненна нагорода для мене – це усвідомлювати, що багатьох ми справді повернули з того світу. Повернули для їхніх близьких: матерів, дружин, дітей. Нехай вони не знають на прізвища тих, хто це зробив. Але життя врятовані, родини врятовані.

І вертольоти жити хочуть…

– Кажуть, льотчики забобонні?

– Це м’яко сказано. Перед кожним вильотом неодмінно проводжу своєрідний ритуал. По-перше, вітаюся з вертольотом. Його неодмінно треба погладити перед запуском, поговорити. Він теж як член екіпажу. Часом показує характер, вередує, як маленька дитина. В особливо небезпечні моменти, коли відчуваю, що пробито обшивку й ледве набираємо висоту, умовляю: «Давай, давай, іще трішки – і додому!»

– Слухається? 

– Він хоче жити, і ми хочемо жити. Випадало по одинадцять годин у повітрі проводити, перевозячи наших. Тому слухаємося один одного.

– Що ти найперше зробиш, коли приїдеш? За чим найбільше скучаєш?

– Я вже понад півтора року не був у рідному селі. Мама й друзі приїжджали до Одеси, ми бачилися. Але мені хочеться пройтися по новотроянівських вулицях, доторкнутися до дерев, побродити по мосту над річечкою, поговорити з односельцями, подивитися, як живе й дихає село.

– Ваню, якби в тебе була можливість звернутися до людей, що б ти сказав?

– Дякую за таку можливість. Я б сказав усім без винятку, що нічого прекрасного й романтичного у війні немає! Це пекло на землі. Нічого піднесеного немає в остан­ньому погляді людини, яка закриває очі назавжди. Нікому не побажаю бачити те, що випало побачити мені. 

Не треба проходити війну, щоб зрозуміти просту істину: не можна доводити політичний конфлікт до бойових дій. Ми повинні берегти не тільки себе, але й своїх ворогів від долі бути похованими через те, що хтось не домовився. Не такою ціною потрібно домагатися цілей. Не такою...

Яким би виснаженим не був, Ваня завжди віддзвонюється мамі Прасковії Василівні, дружині Наталі й сестрі Лілі. Розмови ці короткі. Жінки намагаються приховати тривогу. Чоловік намагається заспокоїти. Закінчуються вони незмінним, болгарським: «Да те варди Бог, Ване. Да те варди Бог!» («Хай береже тебе Бог, Ваню. Хай береже тебе Бог!»)

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті