Чверть військовослужбовців радянського контингенту в Афганістані у 1979 – 1989 роках складали сини України. 2376 із них загинули…
Не заживає в серці рана
21 січня 1980 року частина, що складалася переважно з одеситів, перетнула кордон Афганістану. Серед них був і Олександр Коровенков із Северинівки Іванівського району. Нетривала зупинка в Гераті, а потім шлях проліг у Кандагар.
Бойову спеціальність навідника міномета Олександр опанував на відмінно. Впродовж двох років служби звичними стали бойові рейди, кровопролитні бої серед гір і пустель, пилові бурі, урагани, перепади температур від плюс 50 влітку до мінус 20 узимку.
Повернувшись до рідного села, Олександр поступово звикав до мирного життя. Заново вчився спокійно засинати і прокидатися від голосів птахів за вікном, а не пострілів і командирських команд.
Кілька останніх десятиліть комбайн Олександра Андрійовича борознить золотаві пшеничні ниви. Лише пожовклі фотографії нагадують про страшні реалії тієї чужої війни…
Із ночі в ніч відлуння бою
1985 рік. Травень. Жителі села Павлинка випроводжають в армію Сергія Лисака.
Шість місяців курсу молодого бійця в Ашхабаді промайнули як одна мить. А потім – Афганістан. Сергій супроводжував вантажівки з продуктами у гірські кишлаки, аби дехкани не померли з голоду, разом з бойовими побратимами обороняв їх від душманів.
В одному з боїв Сергій врятував командира – під кулеметними та автоматними чергами виніс його у безпечне місце. За виявлені мужність та героїзм рядовий Лисак нагороджений медаллю «За відвагу».
Демобілізувавшись, працював механізатором у колгоспі «Шлях Леніна». Ніякої роботи не цурався, зарекомендував себе як працьовитий, з почуттям гумору чоловік. І лише Афганістан нагадував про себе безсонними ночами і тривожними снами. Позбутися тяжких спогадів допомогла чуйна і ласкава дружина Людмила, яка своєю жіночою інтуїцією та розумінням, дружньою порадою відмежувала в далеке минуле жахи афганської війни.
Зараз Сергій працює кочегаром в Павлинському навчально-виховному комплексі, дружина – вчителем. Виростили та виховали двох синів, для яких батько є гідним прикладом справжнього героя.
Зореслава КИЧУК
Служив не я, а мама!
Мозаїка афганської війни розсипана у пам’яті афганця Віталія Палька з Радісного...
Мати ростила Віталія сама. І він у неї один-єдиний, годувальник. Думаючи про його майбутнє, потай сподівалася, що сина омине біда, яка зветься Афганістан, особливо після тяжкої аварії. А у нього були інші плани. І у військкоматі сам попросився в армію.
Після місячного курсу молодого бійця в Термезі Віталію судилося служити у Баграмі автоматником роти супроводу і охорони. Неспокійна служба. Постійні вильоти, виїзди вантажівкою на спецзавдання. Весь час в напрузі. Колони і «вертушки» обстрілювалися постійно.
Похідне життя урізноманітнювали місцеві дітлахи, які приносили лаваш. Хлопці із задоволенням їли місцевий хліб, бо рядових солдатів продуктами особливо не балували: глевкий чорний хліб до супів і каш, які варили самі.
Від матері син півроку приховував, що служить в Афганістані. Писав гарні листи, мовляв, служба як служба, все добре, не хвилюйся, рідна, я живий і здоровий. А вона, ніби щось відчуваючи, писала про Афганістан: він поруч, там війна, вбивають, бережи себе. Та все ж змушений був написати правду. Як міг, заспокоював. При нагоді висилав гарні листівки чи подарунок у конверті, щоб порадувати. «Це не я служив – мама служила. Мене берегли тільки її безмежна любов і турбота», – переконаний Віталій Палько.
Два з половиною роки служби закінчилися. Не чекаючи спеціального транспорту, дембелі самостійно, попутними автоколонами добиралися до Кабула, а звідти літаком на Самарканд і Ашхабад. Віталій Палько якнайшвидше намагався покинути Азію, глибоко в душі сподіваючись, що зітруться спогади про остогидлу війну. Найближчий рейс був тільки на Ростов. Не роздумуючи, сів у літак і вже звідти послав мамі телеграму: «Чекай, через дві доби буду вдома».
…Вона для нього була і залишилася всім. Навіть коли тяжко хворіла, нікому не довіряв доглядати за нею, був поруч, до останньої хвилини…
Повернувся до мирного життя, працював на цукровому заводі, помічником машиніста, на нафтопереробному заводі, трубопрокатному – там, де можна добре було заробити. А пристанище в рідному селищі і в житті знайшов завдяки Тамарі. З люблячою і дбайливою дружиною виростили сина, сьогодні опікуються двома онучками. Спокійний, врівноважений, уважний – таким його знають рідні, близькі, друзі. І тільки його сон тривожать голоси, обличчя і руїни з того життя, афганського…
Пройшов як крізь пекло
Олександра Шарія призвали в армію 1982 року. Його рота базувалася у кишлаку Чахіаб. На БТРі супроводжував автоколони, що перевозили зброю, продукти, медикаменти. Охороняв державний кордон. Тепло згадує полковника Анатолія Побединського – сильного й людяного командира.
Олександр не любить розповідати про ці часи. Надто багато вражень, надто багато болю. Він на власні очі бачив смерть побратимів: молоді солдати підривалися на замінованих дорогах, гинули від куль, що долітали з гірських перевалів. Коли згадує друзів, на обличчі з’являється посмішка. Дружба, що витримала перевірку війною, – свята. Допомагали один одному, прикривали один одного.
Не всі повернулися з тієї війни. А ті, що повернулися, не всі зберегли здоров’я та психіку. З товаришами своєї бойової юності Олександр підтримує тісні взаємини.
Олександр Шарій – один з найкращих трактористів ПСП «Дружба народів». Виросли син та дочка, тішать онуки Ганнуся та Сашко. Поруч – весела, невгамовна, працьовита дружина, з якою ось уже майже 30 років разом. Все в житті вдалося. І тільки пам’ять час від часу повертає туди, в пустельний край палючого сонця та скелястих гір, де прожито два найстрашніші роки життя.
Тетяна ПЕРЧЕКЛІЙ
Гримів на перевалі бій...
Виклик Володимира Нечипуренка весною 1982 року до військкомату додав хвилювання та сумних думок матері, Надії Федорівні. Все частіше йшли розмови про Афганістан, про загиблих радянських воїнів. Стискалося від болю її серце, адже проводжала в армію єдиного сина. Не зупинила її відстань від маленького українського села до Закавказзя, куди із сестрою поїхала на складання сином військової присяги.
Три місяці солдат опановував військове мистецтво в Кіровакані. Там зустрівся з Валентином Райничем із Сухомлинового, Михайлом Печонкіним із Причепівки, Василем Конфедератом із Баранового. Новобранців готували до участі в бойових діях, вчили майстерності війни. Вже знали, що служитимуть в Афганістані. Їх відправили в різні військові частини. На долі кожного служба зробила тяжкий відбиток і залишила гіркі спогади. Два роки, здавалося, були вічними.
Військова частина Нечипуренка дислокувалася в пустелі. Спали в наметах, продукти та вода – привізні. В період рідких відпочинків від бойових чергувань згадував маму, її смачні страви, рідний дім, друзів.
Найстрашніші спогади пов’язані з бойовими діями в Пулі-Хумрі. Це місце називали «долиною смерті». Тут полягло та було поранено чимало бойових друзів Володимира.
– Ми контролювали дорогу, яка пролягала через Ташкурган, Пулі-Хумрі, забезпечуючи проїзд наших військових колон. Часто й сам на вантажівці доставляв продукти та боєприпаси. Під час виконання чергового бойового завдання наша колона потрапила під прицільний обстріл. Страшно було бачити понівечені тіла друзів... Мені навіть не вірилося, що залишуся живим, – пригадує ветеран. – Бойовий відрізок мого життя закарбувався в пам’яті назавжди. А ще чуття справжньої чоловічої дружби, єдності, вірності та взаємовиручки, коли совість, мужність, честь, героїзм – не просто слова.
Не лише гіркі спогади про полеглих товаришів, а й тяжка контузія нагадує про перебування у жахливому горнилі війни.
З дружиною Клавою виховують двох чарівних донечок – Любочку та Владочку, займаються господарством, мають гарний будинок. Мабуть, саме заради цього доля подарувала життя.
Лариса ТОКАР
