Місяць тому свій сотий день народження відсвяткувала Любов Петрівна Михайленко зі Скосарівки. За свій довгий вік вона пережила революції, жахи війн і голодоморів, поховала рідних, але жага до життя ще по-молодечому іскриться в її мудрих очах.
З першими проблисками весняного сонечка вона щодня спрямовує свій погляд із хатнього віконця на чепурний город. Любов Петрівна ніяк не дочекається теплої днини, щоб зайнятися звичними городніми справами. На жаль, віднедавна ноги почали її підводити, але старенька сподівається, що на подарованому районною владою інвалідному візку зуміє впоратися з грядками.
Розповідями про своє життя-буття сторічна бабуся охоче ділиться з родичами та сусідами. З її чіпкої пам’яті виринають спогади ще про денікінців, які вступили у село, стали нічлігом у їхній хаті. Тоді чимало люду поховалося по сусідніх селах у родичів.
– Мій батько, який служив у кінноті, скочивши на коня, помчав до червоноармійців… У нього була гарна військова форма, – згадує Любов Михайленко.
У тилігульських комишах ховалися партизани, – веде далі вона. – Їм сільські дівчата носили їсти. Згодом червоноармійці вибили ворога.
Моя шкільна академія обмежилася двома класами, бо потрібно було трудитися. Батько Петро Михайлович був грамотний, тож у колгоспі працював касиром і комірником. Мати Домнікія Михайлівна, у дівоцтві Титаренко, – в польовій бригаді. Брат Михайло з сестрою Марією були бухгалтерами. Ми з сестрою Ніною працювали в полі. До того ж Ніна була передовою ланковою, за що отримала орден «Знак Пошани».
Голодомор 1933 року родина Михайленків пережила з труднощами. Допомогли вижити молоко від незадовго перед тим купленої батьком корови і схована від запопадливих активістів кукурудза.
Із сільських розваг пам’ятає Любов Петрівна гойдалку, яку встановлювала молодь на Різдво та Пасху, пізніше – танці в сільському клубі над річкою, а ще вечорниці, колядки та щедрівки. Ходили гуртом молитися Богові до старовинної церкви, що в Ісаєвому.
– Війна прийшла до нас із Булгарівської гори. Спершу село заполонили німці, а потім їх змінили румуни. Мама нас ховала, щоб не відправили до Німеччини на роботу. У нашому дворі окупанти влаштували їдальню. Один солдат приходив до нас і ділився їжею, – згадує бабуся. – …На жаль, мій братик, який спершу служив строкову в Новограді-Волинському, з війни не повернувся.
Секрет свого довголіття Любов Петрівна вбачає у щоденній праці та споживанні натуральних, власноруч вирощених продуктів. А ще вона ніколи не вживала горілки, хоча скляночку домашнього вина може залюбки пригубити.
Сьогодні дбають про довгожительку її двоюрідні племінниці Ольга Сологуб і Ганна Сукач, а ще рада бабуся сусідам Петрові Хрущу та Галині Піщанській. Тож найщиріші вітання з нагоди
8 Березня сторічна Любов Михайленко приймала від них, а також від Скосарівського сільського голови Дениса Литвинюка. І за святковим столом, як завжди, бажала дорогим гостям здоров’я – і прожити так довго, як вона.
