«Робота – ніщо, якщо в ній немає любові»
Халіль Джибран
Життя цієї Жінки – в її учнях і її дітях.
Вона самовіддана й дуже чесна в усьому, що робила й робить у житті.
Вона – завжди поруч, коли тяжко, коли треба, порадившись, знайти важливе рішення. Серед її учнів – лікарі та юристи, музиканти і педагоги, учені й моряки.
Вона – Учитель з великої літери. Саме тому із хвилюванням, любов’ю та вдячністю говорять про неї – свою першу вчительку – колишні учні, які її не забувають. Дзвонять. Приходять. Вітають.
Так було й цього разу. Цього 25-го березня, 2015 року. Бо дата – більш ніж вагома.
Одеситка Антоніна Афанасіївна Поповиченко відзначила своє 90-річчя.
Поважний вік. Велике, повне подій та зустрічей життя, гідне того, щоб бодай трохи про нього розповісти.
…Майже злиденне та голодне дитинство, коли доводилося збирати в полі золу та їсти суп із лободи. Вона була наймолодшою в родині, але за обставинами мусила опікуватися і матір’ю, і старшими братом і сестрою.
Війна застала її молодою 16-річною дівчиною, яку окупанти тричі вели на розстріл, кидаючи в обличчя, як грудки бруду, крики: «Жидан! Жидан!» Спасибі сусідам, які віддавали золото, щоразу рятуючи дівчині життя…
Мабуть, зі вдячності справжнім людям, що не раз і не два оберігали її від смерті, Тоня мріяла про те, що й сама матиме дітей, і виховуватиме інших, вкладаючи в душі юних створінь Добро та Любов.
Ось що пише про Антоніну Афанасіївну її учениця, головний гастроентеролог міста, прекрасна лікарка Марина Михайлівна Годлевська:
«Моя перша улюблена вчителько, дорога Антоніно Афанасіївно!
Мабуть, можу сказати від імені всіх Ваших учнів, що нам просто пощастило, що 1953 року ми потрапили саме до Вашого 1-Б класу. Сувора і водночас лагідна, організована, пунктуальна й нескінченно добра. Адже Вам було лише 28 років, а у Вас на уроках була така дисципліна при 40 (сорока!) учнях у класі й Ви так дохідливо пояснювали уроки.
А який у Вас був гарний почерк, і багато хто з нас досі красиво пише. Спасибі Вам, що навчили мене вчитися, я це й зараз роблю, адже лікар – постійний студент».
…Вона закінчила педучилище й одержала направлення на роботу до села Великоплоского Великомихайлівського району, а потім – до Слов’яносербки.
1947 рік. Повоєнна розруха в усьому: і в житті, і в душах. В одному класі сидять поруч за партами і 7-річні, і 16-річні. І всіх треба навчити: читати, писати, розуміти й любити інших.
Непередбачувані, екстраординарні ситуації…
І до кожної дитячої душі треба знайти «ключик», кожному допомогти розкритися. І молода вчителька початкових класів Антоніна Афанасіївна це вміла.
Але ж приїхавши до Великоплоского, не могла вона навіть знайти житло: не хотіли люди, заражені логікою старої віри, брати її на помешкання. Довелося голові ходити з пістолетом і таким чином переконувати селян, що вчительці, що приїхала сіяти «розумне, добре, вічне», потрібна дах над головою.
Але навіть одержавши кімнатку для життя, у першу ж ніч не могла заснути – не від хвилювання та почуттів, що її переповнювали, а від того, що казна-звідки в незліченній кількості з’являлися миші, що повзали поверх ковдри, під яку доводилося ховатися з головою…
Антоніна Афанасіївна сама й копала землю, вирощуючи картоплю та помідори, і доїла корів та кіз, і робила сама всю сільську роботу, бо розраховувати не було на кого.
Господиня, до якої за допомогою пістолета, що був у голови, вдалося призначити «на хату» молоду вчительку, мала корову та кіз (що тоді було розкішшю), проте за три роки, які Антоніна Афанасіївна жила у неї, жодного разу навіть не запропонувала покуштувати бринзи, про смак якої Антоніна Афанасіївна довідалася значно пізніше… Ну що ж, війна й забобони озлобили людей. Такий був час…
…Уже маючи двох дітей (а ще двоє померли в ранньому віці), Антоніна Афанасіївна закінчила Одеський педінститут ім. К.Д. Ушинського (зараз це Південноукраїнський педуніверситет).
Її педстаж – майже півстоліття. Сотні учнів, які пишаються своєю першою вчителькою і якими має право пишатися вона.
Вони, її учні, минулого різними, але всі стали людьми з великої літери.
І ті, що рано пішли з життя, – Славик Друмирецький та вбитий бандитами юрист Борис Вихров (на спомин про нього споруджено церкву Бориса на території Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря на Успенській), і голова Суворовського виконкому Одеси розумник Вітя Лисенко, і понині здорові Вітя Чубарев, Аліна Орлинська, і дві Олени – Салтановська та Співак, і представники славетної династії одеських канатників Неля та Володя Цейтмени, і ті, що стали відомими лікарями, – Марина Гусєва (Годлевська) і Людочка Дяченко – нині завідувачка гінекологічного відділення Єврейської лікарні, і Людмила Іванівна Болгарова, яка з любов’ю говорить про свою першу вчительку:
«Ви навчали нас справжньої дружби, навчали нас бути людьми з Душею та Серцем. Ми назавжди засвоїли Ваші уроки добра та любові. Спасибі Вам за все, наша люба Антоніна Афанасіївна!»
Останні два роки, на жаль, Антоніна Афанасіївна після інсульту прикута до ліжка, але вона не втрачає ані бадьорості духу, ані оптимізму, а її жазі до життя може позаздрити багато хто…
Здоров’я й добра Вам, дорога Антоніно Афанасіївно!
Учні, які завжди люблять і пам’ятають Вас і Ваші уроки
