Як сучасні наукові досягнення впливають на сільгоспвиробництво, які практичні інструменти пропонують учені регіону для отримання високих врожаїв та їх ефективної комплексної переробки у споживчі товари. Про це розмірковують працівниці Південного наукового центру НАН України і МОН Лілія хуторна і Ольга Лабунська.
Більшість сільгоспугідь півдня України розташована в зоні ризикового землеробства з недостатнім і нестійким зволоженням, з частими посухами та суховіями, які різко знижують урожайність сільськогосподарських культур. В таких умовах лише зрошування дає змогу отримувати врожайність у три-чотири рази більшу, ніж на богарних землях, а в кормовиробництві – забезпечувати по два-три врожаї на рік.
Зрошування також дозволяє значно розширити асортимент сільськогосподарських культур степової зони. Крім традиційних озимих і ярових колосових, проса, гороху, соняшнику, кукурудзи на силос, кавунів і динь – на поливних землях можна вирощувати зернову кукурудзу, сою, люцерну, кормовий і цукровий буряк, картоплю, овочі.
Серед зернових найефективнішим є вирощування кукурудзи та озимої пшениці. У групі технічних культур перевагу має соя, а у фуражній групі – кормовий буряк, силосна кукурудза, люцерна. Однак найбільший прибуток на поливі забезпечують овочеві культури та картопля, а також вирощування насіння.
Наприкінці ХХ століття зрошувані землі в зоні степу займали площу понад 1,3 млн га, що складало 17,2% всієї ріллі, зокрема у Херсонській області – 26,4%, в Одеській – 11,2%, Миколаївський – 11% від загальної кількості угідь. Доречно також нагадати, що в цей період вони виконували роль страхового фонду у продовольчому забезпеченні держави, особливо в посушливі роки.
В умовах соціально-економічної кризи з дев’яностих років минулого століття стан справ у галузі зрошування в Україні значно погіршився. Через відсутність бюджетного фінансування було повністю призупинено не тільки будівництво нових систем поливу, але й проектну реконструкцію та модернізацію наявних. Експлуатувалися системи вкрай незадовільно – роками не здійснювалися мінімально необхідні ремонтно-відновлювальні роботи, не поповнювався парк спеціальної меліоративної техніки та дощувальних машин. Прогресуючими темпами руйнувався наявний водогосподарський комплекс, зростали площі земель, які взагалі переставали поливатися, а відтак значно знижувалася їхня продуктивність. На сьогодні вони практично перестали виконувати роль страхового та стабілізуючого фонду у продовольчому забезпеченні держави. Наприклад, в Одеській області, де нараховувалося 226,8 тис. га зрошуваних земель, у 90-х роках забезпечувалося виробництво понад 40 відсотків кормів, 80 – овочів, 100 – рису і понад 20 відсотків зернових культур від усієї отриманої валової сільськогосподарської продукції. На сьогодні поливом охоплюється площа не більше 42 тис. га, на яких мережа перебуває у відносно задовільному стані.
Після розпаювання орних земель і ліквідації великотоварних сільськогосподарських підприємств господарства різних форм власності в гонитві за прибутками істотно зменшили посівні площі кормових культур – насамперед багаторічних трав, бобових, а посівні площі технічних культур, особливо соняшнику, за науково обґрунтованої норми 8-10%, навпаки – наростили до 20-25%, а в деяких районах – до 30% і навіть більше.
Повернення до примітивних систем землеробства при скороченні площ природних степових ландшафтів призвело до порушення стійкого ландшафтно-екологічного стану структури посівних площ і функціонування сівозмін у південних степах. В Одеській області з 226 тисяч 861 га зрошуваних земель передано в комунальну власність 181,5 тис. га, незадовільним є технічний стан мережі на площі 105,8 тис. га, фактично придатними для використання залишаються близько 40 тис. га.
Лілія ХУТОРНА, Ольга ЛАБУНСЬКА
