– Був такий суховантаж, – говорить Борис Миколайович Ядовін. – Він не здійснював історичних рейсів і геройських походів. Сіренький морський трудяга зі своєю правдою. Не треба її спотворювати!

Справа в тому, що в інтернеті гуляє інформація: пароплав із такою назвою буцімто затонув 1942 року, будучи торпедований фашистами. За іншою версією – підірвався на міні.

«Одесский горсовет» справді лежить на дні, але катастрофа сталася 1947 року. І з іншої причини. Це Борис Миколайович знає достеменно, оскільки в цей момент був у складі екіпажу.

– Перед вами наймолодший член команди, – відрекомен­дувався Б. Ядовін. 

Кидати вугілля в топку під шум парової машини триступінчастого розширення було справою не дуже вдячною. Пароплав насилу розвивав потужність ледь біль­шу, ніж двигуни сучасних про­гулянкових катерів. До Сева­стополя судно могло дійти днів за два. 

У фронтові дні «Одесский гор­совет» відіграв чималу роль, перевозячи війська, озбро­єння, боєприпаси, паль­не та інші вантажі. А потім проявляв свої ходові можливості в далекому каботажі на лінії Одеса – Новоросійськ. До пор­ту призначення пароплав доча­пав благополучно. Узяв на борт кількох експедиторів, що супроводжували вантаж, і рушив на Севастополь.

– По морю пішли білі «баран­чики», але ми не здавалися і сміливо йшли вперед, – го­ворить Б. Ядовін. – Але нев­дов­зі шквальні пориви стали посилюватися. Стемніло. Море заревіло. Наш «Горсовет» прас­кою врізався у хвилі й на ходу скрипів, як віз. Хвиля била не­щадно, перекочувалася через спардек. Із палуби ударами води зірвало ящик із рятувальним спорядженням. Шторм був, якого не знали навіть бувалі моряки. Звиклі до бомбувань із повітря і артобстрілів, вони тепер не знали, що робити. Уся надія була на міцність старого клепаного корпусу. Пароплав помітно зносило до сходу. 

Бовтало довго, пароплавчик зносило до Анапи. Раптом затрясло від удару колосальної сили. Як з'ясувалося  потім, судно винесло на прибережне мілководдя. Провали між хвилями були так великі, що судно з усією силою урагану бахнуло днищем об морське дно. 

– Я стояв на вахті біля котла. Борт тріснув, через пробоїну в машинне відділення заюшила вода. Її напором рвало обшивку. Судно стало хилитися на пра­вий борт. Почався переполох. Але ми зі стармехом і другим механіком залишалися внизу і спішно відкривали клапани, щоб стравити пару й не допустити вибуху, – говорить Борис Микола­йович. – Навколо плавали дошки, ящики, розтікалися мазутні плями. Ми піднялися нагору. Рятувальних засобів не було. Зате експедитори напнули на себе по два жилети й тримали в кожній руці по рятувальному колу. Стармех змусив їх поділитися, залишив їм тільки те, що належить згідно з розкладом по тривогах. 

Пароплав уже тріщав і повільно поринав у воду. Берег темнів за метрів 150 від судна. Троє членів машинної команди вирішили: пливти! Стрибнули, як були у ватяних тілогрійках, у чоботах. Чомусь лютнева вода здалася теплою, як свіже молоко. Руки судомно вчепилися в тугу пробку рятувального кола. На мить подумалося про фатальність морського життя, про те, що дід Кузьма й батько Микола теж віддали свої життя флотові… 

Вибратися на піщаний берег бухти виявилося вже не до снаги. Прибій розбушувався, закручував, збивав з ніг, відтягав назад у безодню. Дивним чином допомога прийшла від рибачки місцевого селища. Її звали Марина. Вона витягнула знесиленого кочегара, донесла до дому, поклала на піч. 

Після двох днів забуття Ядовіна поклали на автомобіль і привезли до Одеси. Щойно відновили документи, як відразу відправили служити на озеро Зайсан (Схід­ний Казахстан) судновим меха­ніком катера. Спочатку він катав на ньому начальство по Іртишу. А потім став возити по озеру тротил, амонал, динаміт, щоб підривати скельні породи. Там будувалися шахти для ракетних установок, у дусі гігантизму того часу переміщали з узбережжя сибірської ріки цілі пагорби. Зворотною ходкою доводилося возити впаковані в мішечки з оксамиту зразки уранової руди для лабораторій, де створювали ядерну зброю. 

Зрозуміло, що після участі в секретних стратегічних будів­ництвах про візу та повер­нення до улюбленої роботи мож­на було вже й не мріяти. На­далі Борис Миколайович зму­шений був опанувати бере­гову спеціальність. 

А «Одесский горсовет» так і лежить на дні. На знімку із супутника пароплав добре вид­но. Аквалангісти місцевих клу­бів, залітні «чорні археологи», авантюристи-нирці потроху розтягнули все, що можна бу­ло зняти з нього: механізми, кольорові метали, предмети побуту. «Качка» про те, що в трюмах був коштовний вантаж, виявилася дезінформацією. Були там цемент і каучук, кош­товний тільки в післявоєнний час, коли не було взуття, його наклеювали на підбори. Корпус «Одесского горсовета» за багато років щільно загруз у ґрунті, і підняття іржавого судна був б надто витратним. Тому воно досі лежить там, на траверзі Анапи, до нього підпливають моторні човни з відпочивальниками. Але навіть не всі гіди знають, що було насправді в ту далеку зимову ніч. І вже ніхто не пам'ятає рибачку Марину, крім однієї людини, якій вона колись врятувала життя.