На цій світлині – побілена сивиною жінка, яка разом із багатьма комінтернівцями приходить до пам’ятника воїнам-землякам, щоб покласти квіти до його підніжжя, віддати шану героям Другої світової війни, які загинули в боях із ненависним ворогом. До цього її зобов’язує не лише посада відповідального секретаря районної ради ветеранів, члена президії, а ще й пам’ять про батька-фронтовика, затьмарене війною дитинство.
Тепер таких, як вона, називають дітьми війни. 70 повоєнних років… Таких далеких для нинішнього покоління і таких близьких для героїні нашої публікації.
Любочці Юрчак, яка народилася в селі Серебринець Могилів-Подільського району, що на Вінниччині, ще не виповнилося й шести років, коли в її сім’ю, як і в багато інших, прийшло велике лихо – почалась війна. Вже в червні того ж 1941 року батько пішов на фронт. Він навіть не встиг побачити свою найменшу четверту донечку, яка з дружиною ще була в пологовому будинку. Як стало згодом відомо з довідки військового архіву, боєць Тимофій Іванович Юрчак пропав безвісти. Ще не один повоєнний рік рідні не вірили в це, все сподівалися на його повернення до своєї домівки...
Дівчинка вперше, разом зі своїми сестричками, побачила озброєних ворогів, котрі знахабніло увірвалися до їхньої оселі, вибираючи для себе житло та забираючи все те, що могло знадобитися для власного прогодування. Той епізод і нині являється їй у снах: згорьована, принишкла мати стоїть посеред кімнати перед німецькими автоматниками, а з печі дивляться переляканими оченятами четверо її малолітніх донечок. Як кажуть в народі, одному Богу тільки відомо, як Анастасія Іванівна вберегла своїх чаєнят у ворожій неволі, зростила вже в повоєнні роки. Люба добре пам’ятає і той день, як у село, полишене ворожими солдатами, прийшли наші війська. Воїни їхали верхи на конях, а люди з дворів вибігали їм назустріч з квітами, пригощали кавалеристів усім, хто що мав із продуктів.
Воєнне лихоліття заставило дівчат швидко дорослішати, ставати матері-вдові надійними помічницями, братися за виконання будь-яких робіт у роки відбудови понівечених війною місцевих об’єктів народного господарства.
По завершенні навчання у місцевій семирічці дівчина з багатодітної селянської родини вступила до Чернівецького професійно-технічного училища, де опанувала не зовсім жіночу, але дуже потрібну на той час професію механіка сільського господарства. За направленням атестована спеціалістка розподіляється на роботу в наш район, а саме на колишню Новомиколаївську птахофабрику. З часом вступила до Одеського кооперативного технікуму, на відділення бухгалтерського обліку, а згодом іще закінчила Львівський торговельно-економічний інститут за спеціальністю «Товарознавець вищої кваліфікації».
Упродовж наступних років, аж до виходу на пенсію, Любов Тимофіївна працювала на багатьох відповідальних посадах. І всюди про неї можна було чути лише схвальні відгуки. І після виходу на заслужений відпочинок ця жінка продовжила сумлінно служити людям. Вона без вагань прийняла пропозицію працювати на посаді відповідального секретаря районної ради ветеранів, на якій перебуває понад два десятки років. Робота тут виявилася справді відповідальною та напруженою. Адже разом із головою районної ради ветеранів Миколою Івановичем Гавриленком вони опікуються майже 16 тисячами людей поважного віку, яким потрібно приділяти постійну увагу. Любов Тимофіївна, разом з активом, дуже ретельно займається їхнім соціальним захистом, приділяє чимало уваги поданню методичної допомоги головам первинних ветеранських організацій, особливо у проведенні заходів, пов’язаних із військовою тематикою, патріотичним вихованням молодого покоління, удосконаленню волонтерського руху серед ветеранів війни та праці.
На сьогодні загальний трудовий стаж Л.Т. Юрчак становить понад шість десятків років. За самовіддану працю вона була відзначена численними нагородами. Їй першій у Комінтернівському районі було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник соціальної сфери України».
Особистий внесок у розвиток ветеранського руху в районі, самовіддана трудова діяльність
Л.Т. Юрчак стали предметом висвітлення на сторінках енциклопедичного видання «Державні нагороди України. Кавалери та лауреати».
Прожиті роки – то її багатство. Вони ніскілечки не згасили в ній душевної енергії, людської теплоти, а лише додали мудрості, житейського досвіду, яскравіше та свідоміше проявили спогади про далеке дитинство, затьмарене війною, повоєнні будні, наповнені напруженою трудовою та громадською діяльністю.
