Жебоніння струмочка – прудкого, прохолодного, чистого. Саме таке відчуття склалося у мене від спілкування з Геннадієм Володимировичем Коєвим.
Сьогодні йому виповнюється 90 років. За плечима безцінний досвід роботи, в очах блиск і запал, вдома у скриньці – орден Трудового Червоного Прапора, три медалі «За звитяжну працю», п’ять відзнак за працю та громадську діяльність, грамоти… Усього й не перелічиш.
– Геннадію Володимировичу, Ви знаєте, що в Задунаївці Арцизького району Вас називають людиною-епохою?
– Я пропрацював там п’ять років, два місяці і дев’ятнадцять днів. Зізнаюся, сам не чув, але колись мені про це казали президент Асоціації болгар України Антон Іванович Кіссе та деякі жителі. Як будь-яка розсудлива людина, я вважаю, що нічого такого особливого не зробив. Просто працював.
– Працювали так, що досі на заходах у Всеукраїнському центрі болгарської культури до Вас підходять молоді люди й кажуть, що багато про Вас чули.
– Так, було кілька хлопців і дівчат, уродженців Задунаївки. Підходили познайомитися особисто і стверджували, що знають про мене від своїх дідусів, які трудилися механізаторами, трактористами під моїм керівництвом.
– Геннадію Володимировичу, насмілюся припустити, що в переддень ювілею Ви багато про що згадували. Які найяскравіші образи обрала пам’ять?
– Звісно, згадалися моменти, коли в мене багато що виходило на лад. Це й роки в Задунаївці, робота в Болграді, діяльність в Одеському болгарському дружестві, виставка художників – болгар України, яку вдалося організувати в Одесі. І, звісно, вихід у світ книги спогадів «Моя рідня».
– Книжку Ви присвятили батькам – Володимиру і Анні Коєвим...
– Мені хотілося виразити все, що я недовіддав, недоплатив, недосказав або не так сказав.
Є у мене в книзі оповідання за назвою «Похмурий ранок». Це був день, коли мене призначили керуючим Болградського районного об’єднання «Сільгосптехніка». А мама так сподівалася, що я переїду до Одеси! Щоправда, поруч із нею були мої сестри, але весь час мого навчання й роботи далеко від матері я відчував, як вона чекала мене, як неспокійно було у неї на серці.
– У своїй книзі Ви називаєте столицю бессарабських болгар – місто Болград – золотим дном.
– Так. У 1965 році він таким і був. Я прийшов туди працювати в березні й побачив, який величезний там потенціал. З такою великою кількістю розумних, працьовитих, чесних молодих людей можна було надзвичайно багато зробити. За чотири роки роботи нам чотири рази вручали перехідний прапор Ради Міністрів України і перші республіканські премії. Створили хор. Уявіть, п’ятдесят шість чоловіків, які вдень трудилися на тракторах і комбайнах, увечері вийшли на сцену в чорних костюмах, білих сорочках. Зал вибухнув оплесками. Тоді я подумав: «Коєв, ти вже можеш іти додому. Це успіх». Виконували обов’язкові тоді революційні пісні. Але болгарською мовою. Також співали українською та російською. Особливо сподобався глядачам і слухачам «Хор мисливців» Вебера з опери «Вільний стрілець» і «Ноченька» з опери Рубінштейна «Демон». Ми навіть посіли призове місце на одеському огляді-конкурсі 1968 року.
Зараз Болград можна порівняти із проржавілим дном оцинкованого відра. Розумієте, там є це золоте дно, але його необхідно розчистити від бруду і сміття. Сподіваюся, нинішньому керівництву, депутатам це вдасться.
– Геннадію Володимировичу, на одній з нещодавніх фотографій у Вас сумний погляд. Якийсь смуток не відпускає?
– Приїхавши до Задунаївки, здивувався, що всі жінки носять чорний одяг. Навіть панчохи перефарбовували! Для себе я знайшов таке пояснення. П’ятсот років османського ярма ввергли болгарських жінок у жалобу, яка передавалася з покоління в покоління. Потім було переселення до Буджаку. Туга за Вітчизною, домом, могилами предків наклала темний відбиток і на одяг.
Десь від 1965 року я почав помічати, що одежинка дітей «посвітлішала». І жінки якось посвіжішали. І так рік у рік темний колір ішов геть із їхнього життя.
А останнім часом спостерігаю, що наші милі представниці прекрасної статі знову одягаються в чорне. У місті це не так помітно. А в селах – озирніться. Жінки знову мов у жалобі. Їх можна зрозуміти. Люди їдуть до міста. А хто буде землю обробляти? Тваринництво, птахівництво знищено. Виноградарство майже ліквідоване. Немає робочих місць. Дедалі більше будинків стоять пусткою. У селах оселився смуток.
Якби я міг, змінив би стан речей, при якому сільським жителям доводиться виживати, молодим хлопцям – стріляти, захищаючи Вітчизну, а жінкам – одягатися в чорне, боячись гіршого.
Але свою формулу життя я все-таки вивів. Незважаючи на те, що діється у світі, країні, вдома, головне – це творча праця. Що б не сталося, треба йти шляхом, що веде до добра.
Останнє своє запитання: «З якими словами Ви б звернулися до сучасної молоді?» я так і не запропонувала Геннадієві Володимировичу...
Ціле життя цього поважного чоловіка, його оповіді – пряме напуття нам – і юним, і вже не дуже молодим. Не відкладати назавтра ідеї, важливі справи, зустрічі з цікавими людьми. Розвивати професійні та особистісні якості. Поважати батьків, не шкодувати для них слів, почуттів, часу. І бажати добра. Усім.
Спасибі, Геннадію Володимировичу, за мудрі поради, перевірені життям. З днем народження.
