«Здрастуй, солдате!
Ну, як ти там? Тримаєшся? Чи ти живий, чи поранений, чи холодно тобі вночі? Про що благаєш кожного дня, до кого звернені твої молитви? Вибач, я навіть не знаю, хто ти, солдате. Скільки тобі років? 18? 20? А може 35? Знову не знаю.
Але скажи мені: чи міг ти хоч раз подумати про те, що наше блакитне небо, наша гордість, увічнена в прапорі, перестане бути мирним? Чи уявляв ти собі, слухаючи розповіді дідуся про страшенну війну, що на нашу землю знов проллється кров? Чи цього усі ми бажали? Ні, ні! Ми бажали миру, добра та розквіту нашої спільної Батьківщини!..
…Ми зробили багато помилок. Але сьогодні в наших силах відкласти зброю! Тому що неважливо, якою мовою я говорю, де я живу… Щастя не знає поділу за цим. Та я благаю, я прошу тебе, солдате, – не роби помилок! Нехай усі побачать, що ніяка стороння сила не зламала нашого духу! Що ми єдині, чемні, сильні... Нехай одного ранку ми прокинемося знов у мирі, над нами буде чудова блакить, під нею буде золотитися колосся, а ми вдихнемо цю нашу жовто-блакитну свободу і ніжно прошепочемо: «Україно, я тебе люблю!»
Це уривки із твору «Лист солдатові АТО», яке Дар’я Шалагінова, бувши ще ученицею 11-го класу одеської гімназії № 35, відправила на суд журі XVI загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» і стала лауреаткою в номінації «Первоцвіт».
Коли читаєш ці рядки, здається, що дівчина пише конкретній людині, зазнає непідробної тривоги та жалю, що тій довелося взяти в руки зброю.
Проте в оточенні молодої авторки немає близьких, які брали участь в антитерористичній операції.
Нам тут жити
Даша вважає, що жодна людина у світі просто не має права залишатися байдужою до того, що діється в нашій країні. Особливо українці, у яких жива внутрішня, генетична пам’ять про Велику Вітчизняну війну, її жахи та втрати. Ці переживання й вилилися на папір.
– Всі ми громадяни своєї країни, – говорить дівчина, нітрохи не бентежачись пишномовністю фрази. – Нам тут жити, вчитися й працювати. Хтось із нас здобуде робочу спеціальність до душі, хтось стане президентом, хтось лікарем, хтось учителем, хтось олігархом (вони теж невід’ємна частина нашого бурхливого часу). Важливо, щоб ця ідея єдиної та квітучої держави, оплачена життями багатьох людей, залишалася в наших душах і в душах людей інших поколінь, що прийдуть нам на зміну.
Зайвої освіти не буває
З вересня Д. Шалагінова – студентка стаціонару Інституту математики, економіки та механіки ОНУ ім. І. Мечникова. Вступила дівчина й на заочне відділення за прямо протилежною спеціальністю, як жартують у таких випадках, – на факультет журналістики.
У відповідь на розпитування дівчина каже, що зайвої освіти не буває. І у журналістики з точною наукою знайшла точки дотикання.
– Людям подобається математика з тих же причин, із яких подобається музика або журналістика. Наприклад, візьмімо лінійну алгебру або іншу математичну дисципліну. Більшість задач не мають єдиного розв’язку. Шукаєш його сам за допомогою певних методів – як і в музиці, і в журналістиці. І все це потребує посиленої роботи творчої думки.
Треба залишати три крапки…
Сьогодні Даша живе в інтенсивному ритмі між ранковими парами в інституті й пообідніми на журфаку. Серед планів – робота в журналістиці, фінансовій аналітиці.
А ще є вірші. Писати їх почала, як і багато хто, у підлітковому віці. Зараз у Даші нагромадилося чимало любовної, громадянської та філософської лірики. Нещодавно дівчина наважилася «випустити» її зі свого блокнота і створила групу в одній із соціальних мереж, у якій будь-хто охочий може ознайомитися з віршами й залишити відгуки.
До речі, подібних спільнот нині багато. Серед молоді, що пише, стало модно поетично вивертати душу на огляд усіх користувачів.
– Я вважаю, що у творах мусить залишатися місце трьом крапкам у тексті, недовимовленості, таємниці. Інакше кажучи, потрібно вивертати душу. Але не свою, а читача.
Якби твір у стилі листа-міркування, що посів перше місце в номінації «Первоцвіт», відправили не на конкурс, а в зону АТО, впевнена – і там би він не залишився непоміченим. Можливо, підтримав би чиєсь серце у сумнівах або змусив би пишатися своїми співгромадянами, героями, країною. Можливо, його б і не показували широкому колу читачів, а зберігали б у надійному місці, щоб час від часу перечитувати.
Можна довго гадати, що б було, якби… Але не будемо. Важливо те, що серед нас усе більше розумних, активних, красивих людей із ясною головою, гарячим серцем і твердими переконаннями, людей, які ці листи пишуть.
