Раніше в цих місцях Білинський ніколи не бував. Сам він родом із заходу країни. Школу із золотою медаллю закінчив у Тернополі, університет – у Львові за фахом «мікробіологія». І вже тоді зрозумів, що за копійки працювати ніколи й нізащо не буде. Тому ще студентом посилено думав, де й чим заробити, що у нього непогано й виходило.
Після тривалого перебування за кордоном повернувся до України і п’ять років жив і працював у Києві. Партії, громадські організації його цікавили мало, до жодної з них не вступив, а от на Майдані перебував постійно, всіляко підтримуючи його ідеї. Призначення Міхеіла Саакашвілі губернатором Одеської області сприйняв захоплено і висловив готовність допомагати.
– Взагалі Одеській області дуже пощастило: Саакашвілі – людина, яка не обіцяє, а робить, і я хочу в усьому його підтримувати, бути в його команді. Тому я представив заяву на конкурс голів райдержадміністрацій – і виграв. Тому я тут. А до Татарбунарського району мене призначили. Мене це влаштовує: територія виходить до моря і є підприємці, які хочуть розбудовувати тут туризм. Із Нью-Йорка до Києва прибудуть люди, яких я зустріну у столиці й повернуся з ними до Татарбунарів. Говорити з ними будемо на різні теми, але насамперед їх цікавить можливість будувати готелі, сонячні та повітряні електростанції.
– Яке враження справило на Вас – людини, яка пожила за океаном, провінційне місто Татарбунари?
– Приємне місто. Навіть не чекав такого враження. Дуже гарна природа. Розумієте, у Майямі все побудоване на подібному ландшафті. Там теж така коса, але вона вся забудована, вільного клаптика землі немає – понад 500 кілометрів. А у нас майже нічого немає. А був би невеликий порт, куди європейські судна могли б зайти, було б куди поселитися туристам – подивитися, рибу половити, позасмагати… Я бачив косу довжиною 52 кілометри. Послухайте, у Дубаї острови будують штучні. А чому у нас таке неможливо? Тим більше що великої глибини тут немає…
– Усе впирається у гроші. Їх на такі проекти наразі просто немає де взяти.
– Ні, усе в злодійство впирається. Крадуть безбожно. І Янукович, і перед ним, і після нього. Послухайте, ми позичили 15 мільярдів доларів цього року. А в цей час на митниці крадуть у країни один її річний бюджет – 500 мільярдів гривень. Усюди «відкати», хабарі. От і я звернувся до жителів району: «Люди добрі, давайте зробимо так, щоб у Татарбунарах не було хабарів! Прийдіть до мене, якщо вас до цього примушують. Ми як мінімум виженемо таких з роботи». Але час минув – ніхто до мене так і не прийшов. Знаєте, чому у нас такі низькі зарплати? Бо хабарі великі. Система така, що людина, у якої півтори тисячі зарплата, краде. Мені зараз треба формувати команду, але хто прийде сюди працювати на півтори тисячі гривень? Хоча люди, які хочуть усе змінити на краще, є. Для мене головне, щоб це були однодумці. Я привіз сюди свого друга – Івана Петровича Корнійчука. Це заможна людина, йому не треба думати про зарплату. Він зараз радником у мене, і я йому дуже вдячний: без Корнійчука не зробив би й половини того, що вже за ці менше ніж два місяці зроблено.
– А що саме?
– Я запитував у людей про найважливіші проблеми. Назвали дороги. Цим і зайнялися. Створили фонд розвитку. По 50 гривень з гектара здають фермери, а інші підприємці – залежно від того, який у кого бізнес. Також вносять по 100 гривень ті, у кого є авто, хто користується дорогами. Уже зібрали півмільйона. 150 тисяч пішло на ремонт доріг. У нас є два кар’єри, уже 10 тисяч кубометрів вивезли. Розбиваємо фракцію, засипаємо ями, укочуємо котком – рік-два протримається. Асфальт покладемо влітку. Усе зробимо, і їхати хоча б 50-60 кілометрів на годину буде можливо. Але взагалі не розумію, як так, що на розчищення русла Когильника знайшли 11 мільйонів гривень, а на дороги – ні копійки? Я б зробив за 200-300 тисяч гривень.
– Ви, мабуть, познайомилися ще й із давньою проблемою водопостачання. Сьогодні підключення до водоканалу Кілія – Татарбунари місцеві жителі вже вважають нездійсненною мрією.
– Так-так. Вода в місті тільки вранці та ввечері. Виявляється, водопровід підходить впритул до Татарбунарів і 10 років не підключається, бо у проекті написано, що це вода для села. У такому разі треба робити другий проект – для Татарбунарів, і ми цим уже зайнялися. Замовником буде міський голова, а я контролюю цей процес. Гадаю, наступного року воду до міста ми підведемо. Підрахували, що на це піде два мільйони гривень, але якщо не будуть красти, то й за півтора зробимо.
– Сьогодні в будинку незвично безлюдно. Я на обох поверхах не побачила жодної людини. Куди всі поділися? З ким Ви зараз працюєте, чи сформована команда?
– Люди працюють. Але є багато нікому не потрібної писанини. А кадри міняти справді треба. Але дібрати необхідні важко. Хочу сам розібратися, хто професіонал. Дуже важливо в кадрах не помилитися. А апарат скорочуємо мінімум на 20 відсотків.
– Олегу Петровичу, жити правильно – це, по-вашому, як?
– У першу чергу треба думати про здоров’я. Це найважливіше. Я, наприклад, щодня бігаю, роблю зарядку. Сьогодні пробіг чотири кілометри, вчора – десь шість-сім. Жити правильно… Знаєте, у кожної людини є свій талант. Треба його в собі знайти й розвивати. І вчитися. Але в Україні зараз це дуже важко. Зарплати низькі. Це все штучно зроблено. Я не знаю, як люди живуть на 1300 гривень. Вони не можуть нічого собі дозволити. У Канаді, США – там ніхто не хоче бути бізнесменом. Там 90 відсотків просто хочуть мати роботу, і вони її мають, а також житло, машину, раз на рік – відпустка, яку проводять у Мексиці, на Гавайях, чи ще де. І цього їм досить. А у нас усі хочуть бути бізнесменами, бо тут немає роботи, яка б забезпечила цей необхідний мінімум. Жити правильно… Це неодмінно любити Україну. А моя мета – щоб наш Татарбунарський район став найкращим у країні.
