У мене перед очима заспокійливий краєвид. Сутінки. Невеликий дерев'яний будиночок, щедро припорошений снігом. З його вікон ллється яскраве світло, лягаючи на клумбу, яка також вкрита синювато-білою ковдрою. Дворик обгороджений низьким дерев'яним парканчиком. Перед будиночком і за ним свої гілки-лапи розгорнули пишні ялини. Під вагою снігу вони дещо опущені. За хвойними красунями видніються білі верхівки гір. Над ними вечірнє небо з розсипом яскравих зірок…
Цю картину близько шести місяців вишивала бісером Олександра Тихоход. Особливі чари дівчина вбачає в тому, як стібок за стібком, бусинка за бусинкою вимальовується задуманий образ.
– Багато хто не розуміє мого захоплення. Воно справді потребує посидючості та уважності. Але для мене це час спокою та народження чогось прекрасного.
Ні, Олександра Тихоход не художниця, не дизайнерка. Вона начальник відділу представництва інтересів головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області в судах та інших інстанціях.
Ще зі шкільних років мріяла стати юристкою. Нині втілює цю мрію в життя. Професійну діяльність почала в ГУ ПФУ в Миколаївській області. Потім перевелася до Одеси. Знехотя зізнається, що під час судових слухань доводиться зіштовхуватися з тим, що деякі позивачі при першій зустрічі не сприймають всерйоз тендітного, світловолосого і блакитноокого фахівця. Це стимулює вигострювати професійність, жартує дівчина.
– Більшість молодих людей зараз уникають роботи в держструктурах через низьку заробітну плату. Що Вас, Олександро, тримає на службі?
– Гадаю, не тільки мене, – передусім, любов до своєї справи. Зарплатні пропозиції в бюджетній сфері, не будемо кривити душею, мало кого можуть потішити. Я ж приходжу на роботу, бо вона мені справді подобається. Наше юридичне управління – наймолодше у структурі пенсійного фонду Одеської області. Тут у кожного горять очі, кипить бажання допомагати й камінчик за камінчиком звертати гори.
– Як вийшло, що Ви почали працювати у Фонді?
– Ви тільки не смійтеся, – із чарівною посмішкою просить Олександра. – Хотілося допомагати людям.
– Чому Ви думаєте, що це мусить викликати сміх?
– Бо сучасні реалії змушують більшість людей діяти не по честі: обманювати, забирати, приховувати, замовчувати. Це вважається цілком нормальним, якщо приводить до збагачення. Тому особи, які говорять про справедливість та інші цінності, видаються дивними. До нас часто звертаються пенсіонери, які ображені на цілий світ. Тому нічого позитивного від наших фахівців не чекають. Але ж у більшості випадків їх просто потрібно уважно вислухати. У плині розмови розумієш, що один, наприклад, неправильно витлумачив почуту в громадському транспорті інформацію про пенсію, інший упевнений, що, як і його колега, має одержувати більше призначеного. А після перевірки виявляється, що у них різні, скажімо, категорії та стаж. Інші приходять із вимогою правильно розрахувати їм субсидію, хоча ми цим взагалі не займаємося. Але підказати людині, куди звернутися, можемо.
Олександра виробила свій алгоритм спілкування з пенсіонерами та іншими клієнтами в судах.
– Головне – бути врівноваженою й випромінювати спокій. Навіть якщо відвідувач украй роздратований, він швидко заспокоюється, коли бачить, що, незважаючи на його обурення, ви налаштовані доброзичливо. Тоді можна вибудовувати конструктивний діалог.
Непохитну віру в людей, майже відчутне тепло й умиротворення Олександра черпає на своїй малій батьківщині, у невеликому селі Водяно-Лориному (Єланецький район Миколаївської області). У маленькому рідному домі з вікнами, з яких по вечорах ллється яскраве світло, що лягає на клумби й невисокий дерев'яний парканчик…
