Анна Захаріївна Александрова в колі своєї великої родини нещодавно відзначила 90-річний ювілей. Родом ця скромна трудівниця й багатодітна мати – з молдавського села Плавні, що в Ренійському районі.
– Тоді, у тридцяті роки, на все село було тільки дві швейні машинки, – згадує лихоліття бабуся Анюта. – Батьки віддали мене до місцевої швачки, але вона поставила умову: перші два роки я безкоштовно няньчу її мале дитя, а третій рік вона мене вчить кроїти й шити.
До заміжжя дівчині довелося освоїти ще одну, але вже чоловічу професію. У роки другої світової із села Плавні на фронт були призвані сотні чоловіків, понад 130 із них не повернулися, і для маленького села це була велика втрата. А трудовий фронт вимагав робочих рук.
– З молоді в селі залишилися в основному дівчата, почалася їх мобілізація на заводи й фабрики, – згадує Анна Захаріївна. – Мій старший брат, який був трактористом, сказав: «Знаєш що, сестричко, давай підеш вчитися на трактористку – тоді тебе не мобілізують». Три місяці я вивчала устрій механізмів і стала працювати у брата причепником. Орали від зорі до зорі. Коли брат уже валився з ніг від утоми, я давала йому трохи поспати на краю поля, а сама сідала за важелі трактора й накручувала кола. Я так звикла до техніки, що могла пити воду з домішкою солярки – і не відчувала запаху.
Після війни до села Плавні по роботі навідався фронтовик Олександр Александров – груди в орденах. Блакитноока Анюта сподобалася хлопцеві. Він запропонував їй шлюб і невдовзі відвіз із собою до Молдови. Але коханий виявився настільки ревнивим, що заборонив своїй молодій дружині ходити на яку б то не було роботу. Отут і стала у нагоді молодій господині швейна наука! Вона працювала вдома, обшиваючи все село, адже у крамницях одяг не продавався.
Робота вдома була зручна тим, що господиня завжди була поруч із дітьми, а у подружньої пари Александрових один за іншим народилося семеро малят!
У шістдесяті роки велика родина Александрових приїхала жити до Ренійського району – купили будинок у селі Орлівка. Голова родини – знатний чабан – пас овець, а багатодітна мама пішла працювати до колгоспу, у городню бригаду: дітей треба було піднімати та навчати. «Світу білого не бачила», – говорить Анна Захаріївна. Зате на схилі віку їй є чим пишатися. Старший син став першокласним крановиком. Борис очолював роту першопроходців, яка починала будувати БАМ. Дочка Катерина здобула освіту технолога, трудилася на знаменитому Кагульському текстильному комбінаті. Раїса, закінчивши педучилище та педінститут, стала вчителькою, веде молодші класи в Орлівській школі. Микола закінчив Кишинівський сільгоспінститут, створив фермерське господарство й ось уже тридцять років керує відомим на Одещині хореографічним ансамблем молдавського народного танцю «Опінкуца». Молодші дочки Вероніка й Тетяна живуть і працюють у Кагулі.
На жаль, документи, подані на присвоєння А.З. Александровій звання матері-героїні, так і застрягли десь у столичних чиновницьких кабінетах. Що бентежить чиновників? Те, що всі її діти народилися на території Молдавської РСР? Те, що доля розкидала їх по різних країнах? Але хіба суть материнського подвигу від цього змінюється?
