Бувають же такі збіги обставин: щойно побачив у залі засідань Ізмаїльської міськради портрет Олексія Георгійовича Гурського, який свого часу був першою особою столиці Придунав’я, а за день представлявся йому як заступник головного редактора «Одеських вістей», відповідальний за висвітлення на сторінках газети ветеранської тематики. Було це понад двадцять років тому, а згадалося нині, у переддень його дев’яностоп’ятиріччя. Згадалося тому, що тоді я одержав хороший урок людинознавства, поданий Олексієм Георгійовичем, який очолював на той час обласну організацію ветеранів України.
Коли до кабінету, просто-таки вихором, увірвався чоловік, що дихав злістю, і почав, не вибираючи висловів, лаяти всіх поспіль, зокрема й раду ветеранів, Олексій Георгійович підвівся з-за столу і, підійшовши до «гостя», сказав:
– Покричіть іще якусь хвильку, і почнемо розмову у справі.
Чоловік насупив брови, рубонув повітря рукою, пробурмотів:
– Ніхто не хоче до кінця вислухати, допекли!
Олексій Георгійович запропонував нежданому візитерові сісти, сам же не повернувся до крісла, а присунув стілець до приставного столика, сів поряд...
Довго тривала бесіда. Головною темою стало квартирне питання. Гурський переконав візаві в тому, що його розв’язання не в компетенції ради ветеранів. Потім розтлумачив, куди, як і з чим треба звертатися, пообіцяв у міру можливостей сприяти. І йшла з кабінету вже зовсім інша людина, яка розуміє реальну ситуацію й те, що криком і лайкою нічого не доб’єшся.
Скільки таких от своєрідних перевірок на витримку, компетентність, об’єктивність було в житті Олексія Георгійовича – мабуть, не злічити. Він, потрапляючи в будь-яке становище, шукав найраціональніший вихід, заснований передусім на справедливості.
Коли я, вже маючи певний досвід поведінки у конфліктних ситуаціях, звертався по пораду до Гурського, він завжди наставляв: «Ніколи не забувай, що перед тобою людина. Повір мені: ціну має лише те, що спрямоване на любов до людини. Ще стародавні араби ділили людей на чотири категорії. Перша – це людина, яка знає, і знає, що знає. Це знавець, за ним треба йти. Друга – це людина, яка знає, але не знає, що знає. Цей спить, його треба розбудити. Третя – це той, що не знає, але знає, що не знає. Він – шукач, йому треба допомогти. А четвертий – це людина, яка не знає, і не знає, що не знає. Це невіглас, від нього треба тікати».
Для мене, як і для багатьох тисяч людей, Олексій Георгійович слугує взірцем саме першої категорії. Сьогодні, борючись із недугою, він не втрачає бадьорості духу, не віддається на волю життєвих хвиль. Воістину правий був Віссаріон Бєлінський, сказавши свого часу: «Благо тому, хто збереже юність до старості, не давши душі своїй охолонути, озлобитися та скам’яніти».
Якщо навіть пунктирно викласти життєвий шлях ювіляра, то на ньому позначиться безліч значущих віх, які визначають його як неабияку особистість. По закінченні школи в м. Котовську вступив на навчання до Одеського індустріального інституту. Всі плани допитливого, жадібного до знань юнака поламала проклята війна. Так студент-третьокурсник став бійцем 3-ї роти міського винищувального батальйону, що обороняв Одесу від навали фашистських військ. Той тривожний час наготував йому офіцерську долю – Олексій став курсантом Одеського піхотного училища. Невдовзі була евакуація до далекої Астрахані, а потім – Гур’євське піхотне училище. Там йому вручили лейтенантські погони і як одному з найкращих випускників наказали залишатися в училищі, готувати кадри для фронту. А він же сам рвався на фронт, писав рапорт за рапортом. Але начальник училища генерал-майор Макаров накладав одну резолюцію: «Відмовити. Продовжуйте виконувати свій обов’язок».
Ставши старшим лейтенантом, Гурський очолив роту. І тоді одержав перше хрещення боєм при знищенні численного десанту, вимуштруваного у спецшколі абверу та закинутого з повітря до Калмикії. Про цю швидкоплинну операцію розповів у книзі «Війна без лінії фронту» Ю. Долгополов, повідав про неї в газеті «Советская Россия» за 1991 рік почесний співробітник держбезпеки Д. Тарасов. Писав про неї й автор цих рядків у газеті «Одеські вісті» за 15 квітня 2006 р.
Тоді молодий офіцер Гурський пройшов справжню перевірку на мужність і вирішив пов’язати своє життя з армією назавжди. Але, зазнавши радості від присвоєння чергового військового звання – капітан, невдовзі був пригнічений висновком лікарів: до подальшої військової служби не придатний.
Довелося повертатися до Одеси, визволеної від фашистів. Продовжив навчання тепер уже в політеху. Одержав диплом інженера і почав трудитися на електростанції в Котовську. Вона була малопотужною, працювала за графіком. Народ нарікав. І тоді Гурський, ламаючи всі стереотипи, почав боротьбу за проведення високовольтної лінії від Дубоссар із Молдавії. У яких тільки відомствах не оббивав пороги, і ніде не знаходив підтримки. Але не відступав від мети й наважився (у ранзі провінційного інженера) пробитися до першого секретаря ЦК КПУ України Олексія Іларіоновича Кириченка. І таки пробився. Через два роки після цієї зустрічі лінія електропередач Дубоссари – Котовськ почала діяти. А Гурському довірили очолити Котовський електромережевий район «Одесаенерго».
Організаторські здібності, діловитість, відповідальність Олексія Гурського, звичайно ж, припали до душі кадровикам. Його загітували очолити райвиконком. Через три роки він став першим секретарем Ізмаїльського міськкому партії. Досі як особливо примітну реліквію зберігають у сімейному архіві перелік об’єктів, побудованих і введених в експлуатацію. Понад 120 великих об’єктів позначено в цьому документі. Тільки 1976 року було вручено ключі від 663 квартир і від громадсько-торговельного центру 5-го мікрорайону на 6000 жителів, а також від туристичної бази зі спальним корпусом і клубом-їдальнею на 272 місця. Стали до ладу школа у п’ятому мікрорайоні на 1176 учнів, дитячий садок радгоспу «Озерний» на 140 місць...
Усе це, як то кажуть, працює на людей і понині. І я переконався в тому, що ізмаїльці по справедливості охрестили Гурського легендою й виконробом міста на Дунаї.
Такий стиль роботи Гурський переніс і до Одеси, коли очолив Федерацію профспілок області. Саме він сприяв відродженню санаторію «Куяльник», що занепадав. Безсонні ночі та неспокійні дні минули не марно – підніс до неба свої 14 поверхів новий корпус.
Після профспілкової неспокійної роботи Олексій Георгійович понад 30 років очолював обласну організацію ветеранів України.
Не буде перебільшенням сказати, що не злічити всіх справ на добро людям, зроблених ювіляром. Готуючи цей матеріал до друку, я перегорнув записи, які робив після зустрічі з Олексієм Георгійовичем у різний час. Наведу деякі з них.
«Гурський не любить говорити про нагороди. Їх у нього чимало – і заслужених. Самих тільки орденів – над десяток. Він став першим в області повним кавалером ордена «За заслуги». Свого часу голова Ради ветеранів Миколаївської області був удостоєний звання Героя України. Такої честі заслуговує й лідер шістсоттисячної ветеранської родини Одещини».
«Гурський першим у країні ініціював видавання зарплати в Котовському депо за принципом довіри: у цеху на столі лежали відомість і гроші, кожен робітник відраховував належну йому суму й розписувався. Лише один машиніст помилився і взяв зайвих 10 рублів. Виявив це в дорозі. З чергової станції додзвонився до депо, вибачився».
«Сьогодні Олексій Георгійович назвав своє життєве кредо: якщо бодай чимось можеш допомогти людині – неодмінно допоможи. Ніколи не міняй правду на неправду. Не нарікай на долю, а живи в гармонії з нею».
На мій погляд, саме невідступність від цього кредо й сприяла тому, що Гурському, одному з перших, присвоєно престижні звання «Почесний громадянин міста Одеси» і «Почесний громадянин Одеської області».
Коли одного разу я брав інтерв’ю у Олексія Георгійовича, він попросив, щоб похвала на його адресу не позначалася, щоб не було своєрідного іконописання, головне – конкретні справи. Тоді я сказав, що немає людей без недоліків, які не робили помилок, але про ювілярів хочеться сказати тільки гарне. І в той же час запитав:
– Олексію Георгійовичу, Ви назвали своє життєве кредо. А все-таки, мабуть, доводилося іноді й збрехати? Ну хоча б в інтересах справи.
Ювіляр посміхнувся й відповів:
– Як то кажуть, грішний, панотче. Збрехав одного разу, й досі від того ніяково.
– І кого ж Ви круг пальця обкрутили?
– Микиту Сергійовича Хрущова. Він проїздом до Румунії зробив зупинку в Котовську. Хоч про це не сповістив громаду, люду збіглося багато, міліція ледве стримувала охочих потиснути руку Микиті Сергійовичу у вишитій сорочці, який по-приятельськи посміхався на виході з вагона. У мене, на той час голови райвиконкому, Хрущов запитав:
– А де Блажевський? Чому немає?
Двічі Герой Соціалістичної Праці, знатний кукурудзівник Євген Вікторович Блажевський мав бути з нами, але не з’явився вчасно.
І я збрехав:
– Він нездужає. Не зміг приїхати.
І ця брехня зійшла за чисту воду. А Блажевський, очевидно, не хотів тієї зустрічі.
– Олексію Георгійовичу, коли Ви оборонили людину від неприємностей, то залічимо цю невинну неправду як виняток із правил.
– Можливо. Але ніде не дітися від того, що нам заповів Сенека: «Чиста совість – є справжнє свято, а вищий суд – суд совісті».
