Влітку 1941 року Іван Дудка опановував столярську справу у школі фабрично-заводського навчання в Одесі. Коли ворожа авіація, прориваючись через заслін протиповітряної оборони, бомбила стратегічні об’єкти міста, покинувши робітничий «університет», сімнадцятирічний юнак подався пішки додому.
Шлях був небезпечним: над степом нишпорили німецькі винищувачі, вишукуючи військові обози. Особливо лютували фашистські стерв’ятники, розстрілюючи з кулеметів мирних біженців. Щоразу, чуючи завивання пікіруючого «месера» або свист бомби, юнак переховувався у кущах та вибалках. Згорьована мати Соломія, яка вже провела на фронт чоловіка Івана Лук’яновича і старшого сина Семена, радісно зустріла свого меншенького.
Чимало лиха та поневірянь натерпілися люди, опинившись «під румунським постолом». Коли ж артилерійська канонада радянської армії переможно докочувалася до села, окупанти, прихопивши побільше селянського добра, накивали п’ятами.
3 квітня 1944 року мобілізований Іван Дудка влився до лав 223-го стрілецького полку 53-ї стрілецької Новоукраїнської дивізії 7-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту. Перший свій бій новобранець роти автоматників прийняв під Бєльцями. Спершу солдат невміло порався з важкою зброєю, та згодом, приловчившись, прицільно бив атакуючого ворога з-за бруствера окопу, влучно шпурляв гранати і сміливо йшов у штикову. Пам’ятає, як в одному з кровопролитних боїв у Молдові його побратим із Грузії (прізвище якого, на жаль, забув) підбив п’ять німецьких «тигрів», за що був удостоєний звання Героя Радянського Союзу…
Якогось дня, коли ще тривала Яссько-Кишинівська операція, Іван Дудка отримав звістку від батька, старшого зв’язківця сусіднього 743-го зенітно-артилерійського полку. Згодом відбулася їхня пам’ятна зустріч. Обом солдатам, які навіть не здогадувалися, що воювали майже пліч-о-пліч, було про що погомоніти, бо не бачилися ще з мирних часів. Старший Дудка розповів про перші місяці війни, жахливі втрати і полон. Щоправда, його перебування в концтаборі було недовгим. Колишній гренадер царської армії (охороняв імператорську родину у Петергофі) разом з іншими сміливцями перебили німецьку охорону і, захопивши зброю, з боями прорвалися до своїх. Із сумом розповів синові, що його брата Семена в одному з боїв тяжко поранено. Тоді, побоюючись за життя Івана, бо піхотинців на війні гинуло чи не найбільше, особливо необстріляних, старший Дудка переманив сина у свою дивізію. Залагодив цю справу з командирами.
Відтоді Іван став артилеристом. Рідні бачилися не часто, лише під час марш-кидків, коли артдивізіон перебазовувався на інші бойові позиції. При цьому в одну автівку не сідали, щоб не «накрило» ворожою міною чи снарядом обох.
Після визволення Румунії пам’ятними для рядового Дудки залишилися героїчні бої на території Угорщини, особливо 21 день безперервних вуличних боїв із гітлерівцями за Будапешт узимку 1945 року. Будучи навіть контуженим, Іван Дудка не полишив поле бою. Серед перших його батарея вийшла до Дунаю і відразу форсувала його. Мужність і героїзм кохівського юнака були відзначені бойовими нагородами.
Далі бойовий шлях Івана Дудки проліг через Чехословаччину до Австрії. За 30 кілометрів від Відня надійшла радісна звістка про довгоочікувану Перемогу, яку Дудки разом із бойовими побратимами відствяткували за одним столом.
Після демобілізації батька Іван іще два роки дослужував строкову в Румунії.
Повернувшись додому 1947 року, застав голод і нужду. Батько порадив одружитися з заможною дівчиною з сусідніх Амурів, але Івану припала до серця дев’ятнадцятирічна сирота Олена Колісниченко з цього ж села. Щовечора, після тяжкої праці в колгоспі, бравий парубок із медаллю «За відвагу» на грудях колесив битим шляхом 9 кілометрів на відремонтованому велосипеді, щоб зустрітися з коханою на вечорницях. Не забарилося й скромне весілля, яке молодята відгуляли 2 листопада цього ж року. З подарунків найціннішою була теличка – презент від дядька нареченої, голови колгоспу Степана Онисимовича Колісниченка. Оселилися у чепурній хатинці Олени в Амурах.
Тоді багато які селянські родини через неврожай недоїдали. Ще й уряд обклав податком кожне фруктове дерево. Треба було здавати на приймальні пункти молоко, яйця, навіть шкіру зарізаних свині чи теляти. Також колгоспників змушували підписуватися на облігації. А платили в колгоспі 20 копійок за трудодень у кінці року, тому селяни повирубували свої садки і жили впроголодь. На щастя, на столі Івана і Оленки Дудків не переводилася мамалига, бо восени, напередодні весілля, працелюбна дівчина зібрала зі свого городу добрий врожай кукурудзи і намолола борошна. Не шкодувала привітна невістка збіжжя і для кохівської рідні, допомігши пережити голодну зиму. Стало легше, коли їхня корівчина розтелилася. Потім настаралися на іншу живність. В Амурах молодята прижили синочка Сергія і доньку Людмилу.
Десять років – копійчина до копійчини – збирали Дудки кошти на хату, яку власноруч збудували у Кохівці. Іван Іванович теслював. Його золотими руками змайстровано вікна і двері майже в усіх приватних будівлях навколишніх сіл. Він також чабанував, доїв овець, працював механізатором. За звал гороху нагороджений золотою медаллю ВДНГ. Не відставала від чоловіка й Олена Василівна, яка пропрацювала нормовичкою і також має срібну медаль ВДНГ та ще чимало нагород за трудові здобутки.
З виходом на пенсію Іван Іванович після реорганізації господарства викупив свого старенького тракторця Т-25 і почав самостійно обробляти власний восьмигектарний земельний наділ. Для підвищення продуктивності праці власноруч змайстрував кукурудзяну сівалку, культиватор, косарку. Нині ж із підсобного матеріалу лагодить вітряка, щоб виробляти електроенергію. Років із шість тому придбав ветеран японського міні-тракторця, витративши
38 тисяч гривень. Каже, що лише на такому транспорті можна до крамниці дістатися, особливо в негоду. Сьогодні 92-річний дідусь двічі на тиждень сідлає свого заморського «залізного коня» і з вітерцем мчить хліба прикупити. Також не відмовляє в допомозі сусідам зорати або поскородити город. Донька Людмила сварить батька, щоб поберігся, а той не слухається, ще й погрожує поїхати на «японцеві» святкувати День Перемоги.
