У 1942 році більшість жителів навколишніх сіл (навіть під страхом смертної кари) активно допомагали партизанам у Савранських лісах. Насамперед, ділилися харчами, прихованими від загребущих рук румунських окупантів і поліцаїв. Тоді командування місцевого партизанського загону «Буревісник» отримало з «великої землі» наказ залучити до боротьби з фашистами якомога більше молодих людей. За спогадами юного підпільника Івана Грановського, Савранський район був поділений на секції. В кожній числилося по 30 дітей та підлітків, які збирали розвіддані про ворогів і передавали до лісу.
Партизанила тоді й Устина Микитівна Прохор із Білоусівки. В чотирнадцять років дівчинка пекла хліб, варила їсти, разом з однолітками допомагала лаштувати в лісових масивах у районі населених пунктів Неділкове, Капустянка та Дубки оборонні споруди.
– Здебільшого ми рили окопи, а дехто з хлопчаків, переодягнувшись у лахміття, мандрував на залізничну станцію Любашівка чи Заплази, щоб дізнатися про розташування німецьких позицій, кількість солдат, про рух військових ешелонів, – пригадала 86-річна бабуся Устина. – Багато людей допомагали тоді партизанам, ділилися останнім.
Якось до села прийшов молодий хлопець і попросив їсти у колишнього комсорга Юхима Пшемінського. Він був зятем старости села Бишляги. Підозрювати старосту і його зятя не було підстав, бо обоє допомагали месникам чим могли. Покинувши орати город, чоловік повів партизана до однієї бабусі, яка якраз пекла хліб.
Та, як кажуть, без поганої вівці в отарі не буває: хтось побачив і доніс румунам, що в селі з’явився незнайомий чоловік. Хлопця схопили жандарми і закрили у холодній, а охороняти чомусь наказали моєму батькові і якомусь дідові. Коли партизанський розвідник попросився до вітру, батько його розв’язав, а потім зв’язав, але не дуже тісно. Бранець міг втекти, але знав, що тоді обох вартових і їхні сім’ї розстріляють. Вранці румуни повели полоненого до лісу, щоб той показав, де переховуються його друзі. Дорогою, звільнившись з ослаблених пут, партизан, скориставшись щасливим випадком, зник у нетрях.
Коли до села прийшли наші, весною 1944 року, доброзичливці їм донесли про цей випадок. Батька викликали в контору і довго допитували. На щастя, повірили, що він не був фашистським посіпакою. А після війни якось завітав до нашої хати той молодий чоловік. Батька не застав, але просив переказати, що завдяки йому залишився живим, а сам він місцевий, родом з Осичок.
Розповіла бабця-партизанка і про радянського розвідника Сергія (прізвища не знала). Казала, що грамотний був чоловік, знав аж
27 мов. Він возив румунського офіцера з Бакші, де була комендатура, по всьому району. Всю інформацію про каральні плани гітлерівців проти партизанського загону і мирного населення, вивезення молоді до Німеччини передавав «Буревісникові». Виконавши свою місію (якраз до села дедалі ближче докочувався гуркіт канонади радянських гармат), розвідник підірвав казарму разом із румунськими окупантами і подався до партизанів. На думку Устини Микитівни, то був не простий чоловік, бо після війни його дружину з двома дітьми, які мешкали у Капустянці, перевезли до Москви. Доходили чутки, що розвідник загинув на фронті, не повернувся з бойового завдання.
В березні 1944 року партизани «Буревісника» увійшли до складу 2-го Українського фронту, визволяли Одещину, Україну та Європу від фашистів.
Село поступово оговтувалося від окупації. Діти й підлітки нарівні з дорослими трудилися на відновленні поруйнованого народного господарства, орали коровами поля, сіяли хліб….
У 1951 році Устина Прохор вийшла заміж за тракториста Семена Марковича Крижановського з села Ясенове-Перше Любашівського району, якому народила трійко діточок. У бабусі сім онуків, вісім правнуків і праправнучка, яким розповідає про своє буремне дитинство.
