От і настав час, коли Березівському вищому професійному училищу Одеського національного політехнічного університету виповнилося 50 років, а від випуску нашої групи №31 минуло 45.
Вступили ми до училища, коли йому було три роки. ПТУ-19 тоді ташувалося у приміщенні, де до війни була єврейська школа (там зараз МРЕВ). На той час корпуси нової будівлі нинішнього ВПУ ОНПУ щойно зводилися, в навчальному корпусі ми підганяли столярку, брали участь у будівництві їдальні.
Понад 30 хлопців 31-ї групи столярів жили тоді по квартирах. Нам було по 15-16 років – перехідний вік. У формуванні наших особистостей – і це випускники тільки тепер зрозуміли – доленосну роль відіграв майстер виробничого навчання Григорій Якович Зігман. Вдень на заняттях він був викладачем, майстром, а в позауроковий час – вихователем, товаришем, за маму і за тата. Проводив бесіди-настанови, щодня відвідував когось вдома, слідкував за навчанням, харчуванням, фінансовими витратами, санстаном приміщення, особистою гігієною хлопців, стосунками в молодіжному середовищі та іншими важливими моментами. Його дружина Лідія Миколаївна згадує, що Григорію Яковичу не було спокою ні вдень ні вночі. Але він про це ніколи не шкодував, бо все зробив по совісті і може пишатися своїми учнями, що стали хорошими людьми.
– Ми приїхали колись до Березівки хлопчиками, а тепер знову зустрілися вже дідусями, – збентежено поділився враженнями Петро Габерт із Новоархангельська (Кропивницька область).
Дуже шкода, що немає вже з нами зараз ані Григорія Яковича, ані класної керівниці Лідії Григорівни Кагаліченко. Але тішить те, що п’ять років тому ми вже зустрічалися і хоча з моменту випуску минуло чотири десятиріччя, нам було що розповісти один одному і своєму педагогу. А він відразу ніби помолодшав на 20 років, невимовно радіючи за кожного з нас. Але його праця таки позначилася на здоров’ї, а ще – голодні часи повоєнного лихоліття…
На жаль, із нашої групи третини хлопців також уже немає. Приїхало нас всього 12: з Одещини, Миколаївщини, Вінничини та Херсонщини. Та ми, звичайно, були дуже раді нашій зустрічі, раді за наше училище, яке нині квітне завдяки вмілому керівництву, директорці В.П. Шевченко, її заступникам Г.О. Шевченку та А.А. Ліщинській, усьому дружному колективу. На пам’ять про себе 31-ша група подарувала училищу гарну картину: на тлі мальовничого краєвиду молода дівчина у віночку з хлібом на рушнику зустрічає вершника, свого коханого, з війни.
І знову, як і п’ять років тому, зібралися ми на вулиці Фрунзе, 16, де проживав наш майстер – Григорій Якович Зігман, і зараз проживає його дружина Лідія Миколаївна. Перед святкуванням ми побували на цвинтарі і поклали квіти на могилу свого майстра. За круглим столом кожен розповів трішки про себе. Ми обмінялися номерами телефонів, подякували господині за теплий прийом, пом’янули Г.Я. Зігмана і Л.Г. Кагаліченко, а також хлопців зі своєї групи, кого вже немає. Ми пообіцяли один одному приїздити в гості, і, звичайно, через п’ять років знову зустрітися.
