Кажуть, що бути багатодітною матір'ю важко. Але Ганна Дмитрівна Тарнавська ніколи не скаржилася на свою долю, виховуючи одинадцятьох дітей. Хоча дітьми їх уже й не назвеш – давно виросли і міцно стоять на ногах.
Останні дванадцять років Ганна Дмитрівна опікується сиротою Оленкою.
– Вона називає мене мамою. Я й сама росла сиротою, – розповідає Ганна Дмитрівна. – Коли мені був рік, померла мама, батько відмовився. Йшла війна, а я скиталася з однієї хати до іншої, не маючи рідні. Ніхто й не питав, чи їла щось, чи не їла. Оленочка у свої три роки теж ходила селом та просила хліба… Син допоміг оформити документи і дівчинка оселилася у нас із чоловіком. Час нелегкий, а ми допоможемо їй не розгубитися в майбутньому, вчимо, поради даємо… Мені свого часу не було кому пожалітися, з ким порадитися. Закінчила сім класів і пішла працювати.
Ганна Дмитрівна з молодих років їздила по заробітках. У 1966 році, маючи вже доньку від першого невдалого шлюбу, жінка приїхала в Гудевичеве. Працювала на фермі, знала, що вдома на Львівщині в селі Довге на неї ніхто не чекає, а вже за рік познайомилася з майбутнім чоловіком. Володимир Петрович Милокостенко працював у колгоспі пастухом, він з дитинства інвалід другої групи за зором, виріс без батька.
Розпочавши спільне життя, молода родина не мала власного житла, оселилися в сільському гуртожитку. І хоча обоє працювали не покладаючи рук, особливих статків так і не нажили.
– З 1967 року ми разом живемо, як кажуть, на совість, – розповідає Володимир Петрович, – бо офіційно не розписувалися, але всім дітям – Світлані, Сашку, Ліді, Михайлику, Володику, Толикові, Іванкові, Галі, Юркові, Миколці – дав своє прізвище, та й старшій Любі батька замінив. Якщо відверто, то увесь тягар родинних клопотів лежав на плечах дружини. Я більше десяти років доглядав за хворою мамою, тому дружині було нелегко.
Хоча Ганна Дмитрівна, у минулому доярка-передовичка, ніколи не скаржилася на життя, вона все ж зізнається, що виховувати дітей було нелегко, особливо як маленькими були, бо ж кожний потребував уваги й догляду. Найголовніше для неї було і є – нагодовані діти, чистота та лад у хаті.
– Хай і бідно, але гідно жили, так і нині живемо, – говорить Ганна Дмитрівна. – Молодою була поворотка, менше вісімнадцяти корів не доїла, а з роботи додому бігла. Гарячу воду з ферми принесу, білизну замочу та все начисто виперу. Готувати багато доводилося, але робота горіла в руках… Діти – це найбільше багатство, яке може бути. Зі щастям материнства не можуть зрівнятися ні статки, ні маєтки. З роками лише переконуюся в цьому.
Вся родина Милокостенків збирається разом 6 січня на мамин день народження. Тоді в їхній хаті ніде й яблуку впасти – діти, онуки, правнуки огортають Ганну Дмитрівну любов'ю і шаною, а вона щаслива, що всі вони є продовженням її молодості, мрій та сподівань.
