Воєнні будні. Жорстокі, виснажливі, болісні... І коли бачиш на лікарняному ліжку ще зовсім хлопчину, виникає питання: звідки взялася та мужність у його юнацькому серці, що спонукала свідомо, навіть ціною життя і здоров’я, йти захищати свою рідну землю, дивитися в очі смерті?
У героя цієї оповіді солдата Ігоря Гайдайчука за плечима Волноваха, Маріуполь, Авдіївка… Родом він із міста Тлумач, що на Івано-Франківщині. Весною вступив до університету, хотів стати інженером. Проте вже 14 квітня 2016 року, в день свого народження, замість того, щоб задмухувати свічки на святковому торті, підписав контракт.
Після навчального центру в Яворові він у складі 72-ї ОМБР прибув на місце служби до Волновахи. Згодом підрозділ передислокувався до Маріуполя. З перших днів хлопець дізнався, що таке обстріли.
Проте найгарячіше було в Авдіївці. Історія оборони українськими військами цього прифронтового міста багата на події, і за короткий час свідком багатьох із них став і Ігор.
– У Маріуполі і Волновасі було легше. Ми виїхали на другу лінію оборони, відстрілялися, виконали свої завдання за призначенням – і назад. Авдіївка ж – одна з найгарячіших точок на сході України. Ворог – метрів за тридцять від наших позицій. Перекидувалися гранатами, мов вечірніми вітаннями. Складність полягала в тому, що позиції нам доводилося займати в бою, ніхто нормально не встигав окопатися, тож просто перебігали з місця на місце. Ворог підходив ближче – то й ми підходили, – розповідає Ігор.
А між постійними перестрілками бійці заступали на чергування, пильнували позиції, будували бліндажі. Тож розслабитися було ніколи.
Особливо важко переживав Ігор втрати побратимів, – а на війні не без цього. Вже за перші два тижні своєї служби він дізнався, що таке «двохсоті» і «трьохсоті»…
– Спочатку було страшно, дехто навіть плакав ночами… Але потім звикаєш. Минає час і на постріли й вибухи не звертаєш жодної уваги. Ось я, наприклад, кросворди полюбляю розгадувати і книжки про Римську імперію читати. А те, що поруч ворог «шумить» – ну й нехай, – посміхається Ігор.
Попри юний вік йому є що пригадати. Були різні бої, згодом усі вони здаються звичними, щоденними… Стріляв ворог, наші стріляли у відповідь. Але як сьогодні пам’ятає хлопець свій перший бій.
– Це було в Новотроїцькому. Ми виїхали виконувати поставленні завдання. Зі зброї при собі – АКС-74. Ворог засік наші позиції. Почався обстріл. Стріляли і з нашого боку, і з їхнього, а ми опинилися по центру. Залягли у воронку від вибуху і лежали там два дні, поки тривала перестрілка, просто лежали… Аж поки не приїхали наші й не забрали нас із тієї триклятої воронки, – пригадує військовослужбовець.
З неабиякою теплотою згадує Ігор своїх товаришів. Рота – це як сім’я. Хоча всі такі різні: за віком, за вподобаннями, за характером, за статусом… Але є те, що об'єднує, – ці люди боронять свою державу ціною власного життя.
Побут в Ігоревій роті також добре налагоджений, проте, за словами хлопця, дуже бракує авта.
– У нашій роті, на відміну від інших, немає машини, а це неабияк ускладнює життя. Одного разу ми були розташовані так, що справа, зліва і спереду був супротивник, а дорога одна. Тож коли приїжджали важким і шумним «Уралом» за пораненими, ворог починав гамселити з АГСів, бо чув, що хтось їде, – розповідає боєць.
Під час своєї служби Ігорю Гайдайчуку довелося спілкуватися з багатьма місцевими жителями. Далеко не всі там є патріотами і підтримують українських військових, а втім проукраїнські погляди все-таки переважають.
Неохоче Ігор розповідає про своє поранення. Проте все одно з посмішкою.
– Це було в Авдіївці 11 листопада. Вийшов виконувати задачу, зайняв позицію, глянув у приціл – і почалося... Кулі свистіли поруч бджолиним роєм. Спочатку одна влучила в бронежилет, я впав, хотів відповзти, аж раптом відчув, як друга ввіп’ялася в ногу. Одразу забрали до госпіталю в Авдіївці, де й робили операцію, бо стікав кров’ю. Згодом потрапив до Красноармійська, звідти – до Дніпра, а тепер ось набираюся сил в Одесі, – розповідає Ігор Гайдайчук.
Життєрадісний і непосидючий, він зовсім не переймається своїм пораненням, бо впевнений, що вже наступного року обов’язково повернеться до війська, до побратимів, аби й надалі, якщо доведеться, захищати свою державу.
Нещодавно заступник міністра оборони України – керівник апарату генерал-полковник Олександр Дублян під час свого візиту до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону нагородив військовослужбовця відзнакою Міністерства оборони України «Знак пошани». Але Ігор мріє отримати, хоч і не офіційну, але ближчу до серця нагороду.
– Нікому з хлопців нашої роти не дісталася медаль, спеціально зроблена для захисників авдіївської промзони. На ній написано: «Авдіївка, промзона». І на зворотному боці: «Стояли на смерть». За місяць, що ми там були, мали й тих, хто, на жаль, дійсно стояв на смерть… Прикро, що дехто з тих, що пробули два дні в Авдіївці, навіть не окопалися, отримали таку відзнаку, а ми ні. Хоча на нашому рахунку не одна ніч під ворожими обстрілами. Ось така несправедливість, – шкодує хлопець.
З дитячою безпосередністю юнак ділиться враженнями, показує світлини з передової, з усмішкою розповідає, як снаряд РПГ влучив в окоп, де був він із товаришами, але одразу заспокоює, що їх не зачепило. А ще до сліз зворушує, як милується він яскравою пташиною серед розрухи – на фото, яке зробив після чергового обстрілу. Мов не бачить, не приймає юнацьке серце всеосяжного хаосу й руйнувань, які принесла в його дім війна, а тягнеться до тієї маленької пташки, немов до надії на мир.
