Жінки у військовій формі: привабливі і тендітні та водночас – мужні, талановиті, майстровиті.
Часом здається, що неможливо й уявити, як вони служать у війську, та ще й у танкових підрозділах. Лише хитаєш головою та подумки побажаєш:
– Тримайтеся, служіть. І не згубіть віру!..
Саме з такою дівчиною я познайомилася у 28-й бригаді. Вона була мобілізована до Збройних сил України та отримала направлення в зону АТО. Ці три букви стали для декого прокляттям, а для когось – сенсом життя.
АТО примусила дівчат змінити красиву сукню на піксельну форму, кухонний фартух – на бронежилет і каску.
І дива – молода вродлива дівчина мріє не про домашній затишок, вона мріє сісти в танк, працювати навідником. За її словами, це є не просто мрія, а прагнення зміни в житті. Ця дівчина розпочала військову службу на посаді механіка зі зв’язку, підписавши контракт на особливий період.
Вона прощалася зі своїми друзями, що звільнялися з шостої хвилі мобілізації, а у мене на очах застигли сльози. Я дивилася на цю дівчину, що стояла в строю з високо піднятою головою, й згадала про випадок у маршрутці.
Підсіла до мене літня жінка. Роздивляючись нашивки на моїй формі, вона промовила:
– Моя донька не витримала, дивлячись, як інші боронять країну, й вирішила сама іти захищати її, – і жінка заплакала. – Військовослужбовець-жінка – це страшно... лише з однієї причини: матері не повинні хоронити доньок, а діти залишатися без матері.
З болем у душі я мовчки слухала.
– Вона пішла добровольцем... одна з перших... лишила своїх двійняток на мене... лише сказала: «Я йду захищати країну, щоб ви, мої любі, спали спокійно, щоб над вашими голівоньками було чисте та ясне небо, щоб не було чутно вибухів і свисту куль». Вона поцілувала їх, та…
Жінка знову заплакала. Було видно, як їй важко говорити.
– Лист лише один прийшов... та за півроку привезли її у труні накриту жовто-блакитним прапором. Я не могла повірити, що так сталося... Змиритися тяжко з усим цим...
Вона витерла сльози, поглянула мені в очі.
– Поверніться тільки живою, на вас мати чекає, як я колись свою доньку…
Я хотіла багато чого сказати, але слова були зайвими.
І ось я дивлюся на дівчину у строю та бажаю того, що колись побажали мені, – повернутися живою. Повернутися до своїх дітей, до своєї родини. Дивлюся, як вона обійняла друзів, як завмерли вони в колі, бажаючи один одному якнайшвидшого повернення…
Погляньте на ці обличчя, повні і щастя, і мрій, і туги. Бійці прощаються з тими, хто на війні став для них братом чи сестрою. Їх єднає віра в майбутнє Батьківщини, віра в людей, у свій народ, який любиш незважаючи на всі труднощі та негаразди! І з душі лунає: Слава Україні! Героям слава! Слава! Слава! Слава!
