Курсанти Артем Дмитрієв, Ян Савчук та Руслан Волошин – продовжувачі військових династій. Ще з дитинства вони мріяли піти стежиною батьків і дідів, ставши військовиками. Майже одночасно служили за контрактом у Збройних силах України. А коли настав нелегкий для Вітчизни час, виступили на захист територіальної цілісності держави.
Сьогодні наші герої з великим бажанням навчаються у Військовій академії в Одесі, обравши нелегку долю офіцера-десантника.
♦Десантний адреналін
Артем Дмитрієв родом із Житомирщини. Не зраджуючи традиціям, закладеним батьком – старшиною військової служби за контрактом, учасником багатьох миротворчих місій ООН Віктором Дмитрієвим, юнак прагнув потрапити на службу саме до повітряно-десантних військ. Так і сталося.
Він розпочав свій армійський шлях у військовій частині, де проходив службу його батько.
Після полігонних випробувань та перших стрибків із парашутом Артем відчув себе справжнім чоловіком. Коли на сході нашої країни постала військова загроза, Артем серед перших воїнів-десантників військового з’єднання відбув на передову.
Перший бій залишив по собі згадку на все життя. Навідник-розвідник Дмитрієв прийняв його під селищем Крива Лука, що на Донеччині.
– Тоді колона, в ядрі якої був мій підрозділ, під час руху потрапила у ворожу засідку, – згадує він своє бойове хрещення. – Все навколо загуркотіло, затріщало. Ворожим гранатометом було підбито один із наших БТРів. Ми зазнали перших втрат. Командир батальйону майор Олександр Порхун дав команду спішитися, наказав розосередитися і самостійно відкривати вогонь по виявлених цілях. Супротивник займав вигідне місце, знаходячись на висоті, але злагоджені дії передового загону десантників, а також влучна вогнева підтримка бойових розрахунків АГС змусила його стрімко відступати. У паніці ворог навіть полишив після себе військову техніку та озброєння.
Потім були бої за місто Ясинувата поблизу Донецького аеропорту. Дмитрієв зазнав поранення. Лікувався в Харківському військовому госпіталі. Під час служби на блокпостах, супроводжування колон із вантажем, блокування ворожих груп проявилися командирські здібності. Йому запропонували здати вступні іспити до Військової академії.
Ставши курсантом елітного факультету, Дмитрієв під час польових навчань неодмінно враховує свій бойовий досвід і реалії війни, допомагає однокурсникам корисною порадою.
♦Батьківським шляхом
Курсант Ян Савчук родом зі Львова. Він військовий у четвертому поколінні.
– Мій прадід старший сержант Іван Савчук пройшов Другу світову війну в підрозділі розвідки. За проявлену в бою відвагу нагороджений Орденом Слави. Перемогу зустрів у Празі, – з гордістю розповів Ян.
Дід курсанта Володимир Савчук проходив офіцерську службу на флоті, а батько – капітан запасу Ігор Савчук – присвятив своє життя службі на кордоні.
– Я переконаний, що продовжувати справу своїх батьків і дідів, бути гідним спадкоємцем славних військових династій, воїном, який у будь-яку мить готовий стати на захист Батьківщини, дуже почесно і відповідально, – сказав майбутній офіцер.
Після проходження строкової служби в навчальному центрі Сухопутних військ «Десна» старший стрілець-снайпер Ян Савчук у 2014 році відбув на схід країни. Йому довелося брати участь у боях за визволення Лисичанська, а також Кримського, Перемоги та Щастя.
Перебуваючи на відстані вірного пострілу від ворожих позицій, Ян та його бойові побратими успішно знищували коректувальників, артилерійські й мінометні розрахунки, а також осередки управління супротивника. Концентрованим колективним вогнем снайперських гвинтівок вдавалося зривати атаку й артпідготовку ворога.
Як найтренованіший спостерігач, Савчук мав вчасно виявити ознаки підготовки ворожих сил до атаки, швидко доповісти про них і зробити все можливе для зриву або послаблення ворожого наступу снайперським вогнем. Особливо уважно треба було спостерігати за обстановкою біля мінних загороджень, своїх і чужих, бо перед висуненням в атаку сапери противника завжди намагалися зробити проходи.
– Саме на передовій я навчився цінувати життя, зрозумів, що моя подальша доля неодмінно буде пов'язана з військом. Тож коли постало питання про вибір професії, не вагаючись обрав шлях офіцера повітряно-десантних військ, – говорить Ян Савчук.
♦Коли настав час…
Бути продовжувачем військової династії, спадкоємцем родинних традицій дуже почесно, вважає майбутній офіцер-десантник Руслан Волошин. Його батько Павло присвятив життя службі в сухопутних військах, брав активну участь у масштабних навчаннях, а також у складі багатьох миротворчих місій ООН. На його парадному кітелі чимало державних і військових нагород. Сьогодні він ветеран Збройних сил України.
А прадід Руслана, Іван Гаврилович Волошин, у Другу світову війну був кулеметником. Він героїчно загинув у бою, визволяючи рідне місто Київ від фашистських загарбників.
У родині ніхто не сумнівався в тому, що Руслан буде військовим. Коли настав час, юнак без сумніву підписав контракт у бригаді морської піхоти й після полігонних випробувань гранатометником відбув на схід країни. Відрядження в зону АТО стало своєрідною перевіркою на мужність і вірність Військовій присязі. Виконання бойових завдань на передових позиціях Маріупольського напрямку – у Гнутовому, Водяному, Лебединську, Новотроїцькому та Широкиному – вимагало великої витримки і самовіддачі.
– Під час першого бою ми й гадки не мали, що ворог буде воювати так грамотно і жорстоко. Російсько-терористичні угрупування досить швидко відповідали на наші постріли. Випущені ними міни лягали поряд із нашими позиціями. Відверто кажучи, нам іноді просто щастило, – розповів Руслан. – Та будь-які диверсії супротивника завершувалися протидією морпіхів. Нам доводилося постійно контролювати ситуацію й не давати жодного приводу для ДРГ спровокувати новий конфлікт, щоб узяти Широкине.
За словами мого співрозмовника, те, що робили наші воїни, було звичайною справою.
– Однієї ночі ми влаштували вогневу засідку на ділянці, куди висунулися диверсанти, – продовжив розповідь старшина. – Замаскувалися в безпосередній близькості від супротивника, маючи інформацію, що вночі цією стежкою буде рухатися ДРГ. Навіть голоси бойовиків чули. Коли «довгоочікувані гості» з’явилися у прямій видимості, ми вдарили по них.
Після року перебування на передовій Руслан став курсантом факультету «крилатої піхоти».
– Чому я вирішив стати військовим? Ця професія здається особливо престижною, та й перевагу я завжди віддавав романтиці й мужності, – сказав наостанок Руслан.
