В’ячеслав Мильніков обраний головою Спілки ветеранів Афганістану Суворовського району міста Одеси. Він погодився на зустріч і поділився спогадами про війну.

М’ясорубка… Неможливо прицілитися. Сили надто нерівні: більше 200 «духів» проти 46 спецназівців. З 500 метрів стріляли з гранатометів, потім з мінометів, почали викурювати нас зверху. Кулі сипалися, мов зернята. А ще зовсім недавно я думав, що в армії буду кашоварити…

Призвали мене в листопаді 1986 року. З Одеси нас було 14 чоловіків. Запитуємо прапорщика-узбека (нашого «покупця»), де будемо служити. Той відповів, що під Ташкентом, у школі військових кухарів. Ну який одесит не мріє про службу на кухні?! Щастю просто не було меж. А далі Одеса – Грозний – Ташкент… Ще 40 хвилин електричкою – і ми в місті Чирчик. При вході в частину помітили вивіску «Військова школа кухарів». Отже, не обманув «прапор». Нас залишили в бесідці, веліли чекати. Аби не гаяти часу, ми дістали гітари та під веселі юнацькі мелодії наминали ще домашні смаколики. Аж раптом у брамі КПП з’явилася кремезна постать. По блакитному береті зрозуміли, що десантник. Він одразу рушив до нас. Гітари змовкли, ми ж притихли, мов миші під віником.

– Ви з Одеси?

– Ми.

– Зараз я поясню, синки, куди ви потрапили. Шикуватися в колону по двоє!

Ми покірно рушили за здорованем у частину навпроти, із сумом проводжаючи поглядом так і не здійснену мрію – школу кухарів. 

Так ми потрапили в 467-й окремий навчальний полк спеціального призначення. Таких «учебок» спецназу головного розвід­управління в Союзі було всьо­го дві. Одна в місті Печо­ри Псковської області, там готували спецназ до виконання завдань у лісо-болотній місцевості, а інша в місті Чирчик, де готували до служби в гірничо-пустельній місцевості, зокрема й в Афганістані. 

У полку готували професіоналів вузьких спеціальностей: радистів, саперів, мінерів, я ж потрапив до батальйону, що дислокувався за п’ять кілометрів від полку – там готували «чистих» розвідників. А далі шість місяців серйозної підготовки. Через день 28-кілометровий марш-кидок. Вивчали озброєння. Це сьогодні військових нічим не здивуєш, а в середині 80-х мати на озброєнні пістолети з приладом безшумної стрільби, біноклі нічного бачення, ніж розвідника (той, що з кулею в торці – для себе) – скидалося на участь у голлівудському бойовику. Та все ж найголовнішими були тактика й раптовість, хоча душмани теж полюбляли цю справу.

Після шістьох місяців навчання нас життя порозкидало. В Афганістані стояли дві бригади спеціального призначення – 22-га і 15-та. Я потрапив у 22-гу, в провінцію Кандагар. Зона відповідальності – Пакистанський кордон. Ми займалися ліквідацією караванів зі зброєю, нар­котиками, медикаментами, продуктами, які везли з Пакистану душманські банди. Розвідгрупа з 15-16 чоловік викидалася за 15 кілометрів від місця призначення, тож у засідці могли знаходитися до трьох діб. Найбільшою ж проблемою була вода – про афганський клімат не варто окремо розповідати.

А ще ми все носили на собі. Я був розвідником-кулеметником, тож моя ноша – це кулемет і 45-кілограмовий рюкзак десантника, в якому обов’язково знаходилися сухпай, боєкомп­лект приблизно на сім годин бою, побільше гранат (одна обов’язково для се­бе – «духи» десантників і розвідників у полон не брали). Нас називали «кандагарськими псами» – це найгірше порівняння для мусульман, тож, як розумієте, ми добре перекривали їм кисень. А все тому, що кожен боєць чітко й професійно виконував своє завдання. Розуміли: війна в Афганістані – це гірська війна. Хто вище, той перемагає.

Мені ніколи не забути свій останній бій під пекельним сонцем Афганістану. 24 жовтня 1987 року за вісім кілометрів на захід від Кандагара в покинутому кишлаку Кобай на нашу посилену розвідгрупу 173-го окремого загону спеціального призначення чекала засідка. Бій тривав сім годин. Тікати було нікуди, і хлопці гинули один за іншим – гранатомети заколотників розвалювали глиняні стіни і дували, які слугували укриттям. Душмани знали, що нас мало…Тоді загинуло дев’ять моїх побратимів, дванадцятьох було поранено. Героїзм наших хлопців неможливо передати словами. Скажу лише, що вони не здалися й не збиралися здаватися.

Після війни потрапив до шпиталю, далі мене комісували. Тож крім спогадів про ту війну, маю ще й осколок в голові.

На сьогодні у нас є своє братство, ми підтримуємо один одного як тільки можемо. Також є певна допомога від керівництва міста й області, хоч невелика, але іноді вкрай необхідна.

Часто хворіють ветерани, а госпіталь для нас лише один – «Лісова Поляна» під Києвом. І як це не прикро визнавати, часто вмирають наші хлопці через те, що не було у нас вчасної та належної реабілітації, а війна – це вам не прогулянка й не минає все так просто. Війна – це бруд. Я сам солдат. Розумію, що зараз повертаються ветерани з іншої війни. Просто не хотілося, щоб їх потім також забули. 

24 жовтня 1987 року В’ячеслав Мильніков був тяжко поранений під час бою в кишлаку Кобай. За проявлену мужність нагороджений орденом Червоної Зірки.