…Лютий 2015-го. За вікном – третя година ночі. Мирослава вже тижнів зо два сама не своя – не їсть, не спить. Чотирнадцять днів і безсонних ночей додали їй років. Скільки було пережито, передумано, переплакано…
«Сьогодні двадцять третє», – подумки перегортає календар жінка. «Сьогодні приїде мій дорогий синок, точніше, його привезуть. З полону. Лишилося три години!», – стрепенулася Мирослава. Та годинникові стрілки чомусь ніби заклякли. Лишалося так мало до такої жаданої зустрічі, а час неначе зупинився. Лише тепер Мирослава Ільчишина відчула, що в кімнаті пахне ліками – так, що, здавалося, це не квартира, а лікарняна палата. Мерщій провітрювати – кинулася до вікна і затримала погляд на гімнастичному турніку на подвір’ї. «На цьому турніку до війни Льошка таке «крутив», що збігалися дивитися навіть хлопчаки із сусідніх будинків. Чому ж раніше не помічала цього?.. Ніби вловивши себе на думці, Мирослава отямилася: «Годі баритися! Треба негайно збиратися. Йти, ні, бігти, мчати, летіти та стрічати свого Олексія…
– Для мене життя поділилося навпіл: до та після Дебальцевого, – говорить, згадуючи той день до найменших дрібниць санітарний інструктор механізованої роти солдат Мирослава Ільчишина. – Минуло вже три роки, як мій син повернувся з полону, а я й донині пам’ятаю все. Впізнавши Олексу серед інших вояків, ішла до нього, щоб якнайміцніше обійняти... Ті хвилини здавалися мені вічністю. То було 23 лютого 2015 року. Цей день я запам’ятаю назавжди…
Мирослава Олегівна Ільчишина родом з Хмельниччини. Виросла і навчалася там. Та пізніше, вже заміжню, доля її закинула до сонячної Херсонщини. Раніше, як вважає жінка, вони з сином та донькою були звичайною українською сім’єю. Мирослава працювала адміністраторкою магазину, діти ходили ще до школи. Життя їхньої сім’ї круто повернулося, коли в листопаді 2013-го в Києві студенти вийшли з протестом щодо чинної на той час влади.
– Я тоді і збагнути не могла, що моє життя змінить… Майдан, – посміхається Мирослава. – Так, почалося все з Майдану. Коли стало зрозуміло, що це потрібно нам, українцям, я полишила досить пристойну для нашого містечка роботу і вирушила до Києва. Відшукала земляків на Майдані, затоваришували. Коли країна нарешті дізналася про гаранта-втікача, разом з нашими земляками-майданівцями думали, що справу свою вже зробили. Планували повертатися додому.
– Та коли почали розстрілювати людей, як живі мішені, – розповідає жінка, – зрозуміли, що справу ще не довершили. Свою свободу потрібно було виборювати ще не один тиждень…
З початком війни на сході країни одного дня її дев’ятнадцятирічний син Олексій заявив, що вступає до добровольчого батальйону. Але потрібне мамине втручання, бо в райвійськкоматі запевнили, що до армії за станом здоров’я він непридатний.
– Я тоді мало не знепритомніла, – говорить Мирослава. – Як ти можеш, кажу, синку, тобі ж відповіли, що ти не годен до війська. Що я можу вдіяти? Тим більше що наші хлопці там гинуть. Хочеш матір свою осиротити? І пішло-поїхало! Син, раптово відчувши себе дорослим, твердо сказав, що все одно втече, я – у сльози, донька Марійка теж в істериці. Але попри сльози, потайки я пишалася своїм Льошкою, тим, що виростила справжнього чоловіка, захисника, який не зважає навіть на материні сльози й сестриччині зойкання, а рветься в бій.
Олексій потрапив у добровольчий батальйон «Кривбас». Були жорстокі бої, оточення під Дебальцевим, полон. Потім – той жахливий телефонний дзвінок, коли у трубці пролунало по-чоловічому холодне: «Співчуваю. Ваш син загинув…».
– Це було в лютому 2015-го. Здається, дев’яте число, понеділок. Я навіть голос той пам’ятаю, – ділиться спогадами Мирослава Олегівна. – Коли після тих слів пролунали короткі гудки, земля просто розверзлася піді мною. Спочатку відчула таку пустку у душі, що на деякий час втратила будь-який інтерес до життя. Та згодом опанувала себе, отямилася. Що ж, треба і з цим жити. Дякувати Богу та подругам, трималася якось на цьому світі. Та, виявляється, то була своєрідна перевірка на міцність. Я її витримала, вистояла, виплакала, пережила. Насправді, як з’ясувалося, до «двохсотого вантажу» мого сина зарахувала наша одвічна плутанина у списках. Дізналася: він у полоні. Та легше все одно не ставало. Вирішила: доки не побачу його живого, нікому не віритиму. Дочекалася. А коли Олексій прийшов додому, думала, що нікуди його вже не відпущу. От візьму, замкну вдома і не відпущу. Та годі було й думати. Він заявив, що без своїх хлопців не зможе далі так просто ходити по землі, спокійно жити. Сказав: загиблих, мамо, не вернеш, а живим, там, на фронті, я ще зможу допомогти. Я вже навчився бити ворога. Тоді я раптом відчула, що мій маленький Льошка, цей хлопчисько, який ще зовсім недавно бігав у дворі з такими, як і сам, бешкетниками-відчайдухами, став раптом дорослим. Він – воїн, він – захисник.
Отак, пробувши лише тиждень вдома, син знову подався на фронт, але вже до іншого добробату. Зараз Олексій – курсант першого курсу Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
– Буде офіцером-десантником. Впевнена, що його досвід стане у пригоді його побратимам, із якими він нині ділить курсантську долю, – з гордістю про свого улюбленого сина говорить санінструктор роти Мирослава Ільчишина.
Далі у її біографії – волонтерський рух на теренах уже рідної Херсонщини, допомога на фронті нашим хлопцям.
– Ніколи цим не займалася, – зізнається Мирослава Олегівна, – але довелося бачити всякого. Дуже дивувало те, як наші вояки в ті роки були кепсько забезпечені, точніше, майже не забезпечені. Возили тоді їм з усіх усюд усе що можна – від харчів до елементів екіпірування. Та що й казати, як годували армію, такою вона і була. Добре, що це вже в минулому.
Поїздивши по фронту, Мирослава та її однодумці, земляки з міста Гола Пристань, заснували громадське об’єднання ветеранів АТО та їхніх родин «Єдність». Подавали допомогу атовцям у вирішенні питань щодо отримання земельних ділянок, кредитів під забудову житла тощо. Роботи, як каже Мирослава, було стільки, що забувала про хатні справи та доньку Марію, яка вже теж виросла.
– Робота була мені до душі. Відчувала себе потрібною, корисною, – продовжує жінка. – Та невдовзі один випадок змінив докорінно моє подальше життя. Моя найкраща подруга втратила на війні сина, однолітка мого Олекси. Довго горювати не могла, шукала собі будь-яку роботу, шукала себе. І невдовзі зробила мені заяву, що вирушає до війська, що все продумала і твердо вирішила: бути там, де був її первісток. Отоді і я вступила до армії. Уже майже півроку я у батальйоні. На посаді санітарного інструктора роти. Робота важка, відповідальна, але без неї, як, врешті, і без справжньої чоловічої роботи на війні, ми не здолаємо ворога. Я стараюся не відставати від своїх хлопців, роблю все, що роблять і вони: бігаю, стріляю, розбираю та чищу зброю. Правда, це поки що на навчаннях. Але коли вирушимо на схід, я твердо знаю, що робитиму: я помщуся за наших хлопців, за наших вірних і безстрашних синів, справжніх синів своєї Батьківщини, – завершує розмову тендітна, трохи із сумними очима, але відважна жінка-солдат Мирослава Ільчишина.
