– Мій підрозділ був у Верхньоторецькому, коли 29 січня почалися запеклі бої в Авдіївці й наші військові зазнавали численних втрат. Нас зібрали у три групи й відкомандирували на допомогу товаришам, – пригадує боєць 72-ї ОМБ Павло Рябих.
Бої за промзону в Авдіївці того дня тривали безперервно 19 годин. Бойовики російсько-терористичних формувань вкотре спробували штурмувати позиції Збройних сил України. А наші бійці дали гідну відсіч окупантам, змусивши їх відступити. Більше того, після вдалої контратаки захопили у супротивника нові позиції.
– Спочатку били з мінометів, потім – артилерія 152-го калібру. І на додачу «гради», – згадує деталі того запеклого бою Павло. – Ми показали ворогові, що не збираємося здаватися, не відходимо. Тож той намагався вибити нас різними способами. Димові завіси влаштовували, танками гатили впритул…
Під час перенесення боєкомплекту на нові позиції Павло був тяжко поранений у стопу лівої ноги. Хлопці надали йому першу допомогу, а пізніше, коли перестрілка вщухла, бійця вивезли в госпіталь.
Там у реанімації Павло не втрачав віри в найкраще. Його незламний дух та оптимізм додавали наснаги і пораненим товаришам, і втомленим медикам. І лікарі буквально дивом ногу хлопцеві врятували.
Сам Павло з міста Стаханов, що на Луганщині. У 2014 році пішов до армії добровольцем. Воював старшим стрілком у складі 30-ї бригади. За його плечима бої за Щастя та Станицю Луганську. Після демобілізації спробував повернутися до мирного життя, але невдовзі підписав контракт на службу в 72-й бригаді. Не міг вчинити інакше, адже на власні очі бачив, якою ціною дається те мирне життя. Щоправда, тепер в армії все інакше, ніж у 2014 році.
– Тоді воювалося, так би мовити, дещо простіше. Хоча забезпечення бажало бути кращим, але патріотизм та моральний дух бійців заміняли геть усе. Тоді воювали мобілізовані і добровольці, тепер – лише контрактники. Втім, і зараз жодний клаптик нашої землі не дістанеться окупанту, – стверджує Павло.
Разом із його підрозділом чесно та віддано несуть службу чотирилапі друзі. Всіхня улюблениця Варвара, собака, яку привезли волонтери з Білої Церкви, щоразу заступає з бійцями на пост. Щойно починається якийсь рух чи лунають постріли, Варвара, мов той дзвіночок, одразу повідомляє про небезпеку. Є ще в підрозділі кіт, який, крім того, що повиводив мишей усіх до єдиної, також надає щедрі сеанси релаксації. Хоча й проблем із ним чимало.
– Він з першого дня з нами на «нулі». Про його «подвиги» можна чимало розповідати. Ходить на вилазку щоранку і щоночі. На його рахунку більше п’ятдесяти сепарських мишей. І сідниця в нього вся в шрамах, горів три рази, про контузії я взагалі мовчу. Адже він не раз лякав сусідню позицію з лівого флангу. Піде собі в посадку, а ті по тепловізору проглядають рух. Звісно, починають по ньому відпрацьовувати. Котяра прибіжить до нас зі скалком у цікавому місці… витягаємо, лікуємо. Та нічого не зробиш. Наш же, – з посмішкою зітхає Павло.
В очах юнака ні на мить не згасає той невловимий вогник жаги до життя. Таких хлопців, як Павло Рябих, доречно звуть героями. І не лише тому, що ціною власного життя вони захищають свою країну, свої домівки, родини, нас із вами. А й тому, що вони ніколи не занепадають духом. Їм невідомий страх очікування майбутнього – вони самі будують те майбутнє, не шкодуючи сил.
