Не зламавши присяги

В історії України, так само як і в історії всіх слов’янських народів, здавна колосальною повагою користувалися люди, покликані захищати свою землю та свій народ. З найдавніших часів військові вожді були й цивільними керівниками. Не випадково сучасна українська та європейська в цілому демократія вийшла з її локальної форми – військової демократії, що існувала у наших предків аж до появи держави з усіма її атрибутами. І хоча вже в часи Київської Русі завдання оборони країни від зовнішніх загроз і внутрішніх потрясінь покладалися на професійний військовий стан – дружинників, частина яких була не русичами, а варягами, у хвилини гострої потреби озброювався кожен чоловік, здатний тримати в руках зброю. Таких людей називали воями, і саме вони у плині значних військових походів формували піхотну та суднову (човнову) рать. А тому вже принаймні з Х століття збройні захисники своєї землі були в особливій пошані в усіх, хто своїм життям і волею завдячував саме їм...

Колиска української держави та воїнської слави

Ще більше усталився у свідомості українців образ захисника в добу Запорізького козацтва. Тоді, рятуючись від нещадної експлуатації з боку місцевих і сторонніх (насамперед польських) феодалів, на утворену за порогами Дніпра вільну та самоврядну територію втікали тисячі знедолених. Саме там до середини XVI століття не тільки виникає унікальне державне утворення – Запорізька Січ, але й формується професійний військовий стан. І нехай в історії запорожців були і справи, що не робили честі цій когорті озброєних людей, – в історію вони ввійшли як сила, що виступила захисником жителів сіл і міст України від турецько-татарських набігів і знущань польських магнатів. 

Особливу славу, що вийшла за межі українських земель, запорожці здобули в період своїх героїчних морських походів на територію Кримського ханства й Османської імперії. Тоді, у 1606 – 1618 рр., запорізькі козаки на чолі з уславленим гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним успішно атакували Кафу (сучасну Феодосію, на той час найбільший невільничий ринок у регіоні), Варну й навіть Стамбул, визволивши тисячі викрадених у рабство православних. У період же відомої Хотинської війни 1620-1621 рр. фактично запорожці Сагайдачного стримали наступ величезної османської армії вглиб України та Польщі. Ну а під час Визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького 1648 – 1657 рр. козацтво виступило напрямною, організаторською та цементуючою силою понад 300-тисячної української козацько-селянської армії.

Відтоді запорізький козак і став асоціюватися у громадській свідомості як захисник України. Запорізький дух і козацькі традиції ще дуже довго справляли (і справляють нині) вплив на дії бійців практично всіх українських військових формувань, колишніх і чинних, а також на уми багатьох політичних і державних діячів. Ну а запорожці, будучи ревно православними, самі потребували захисту «небесного заступника». 

Одвіку – під святим покровом

Вже з «доби Сагайдачного» козаків зображують на іконах Покрова Пресвятої Богородиці, свято якого відзначається 14 жовтня. Вибір такого заступництва далеко не випадковий, бо, згідно з переказом, у часи правління візантійського імператора Лева Мудрого (кінець IX ст.) побачена на небі хода Пресвятої Богородиці в супроводі Івана Предтечі та Івана Богослова означала відступ ворогів, що облягли Константинополь. Так і в Україні, за волю народу якої воювали запорожці, завжди жевріла віра в те, що вороги відступлять і настане сподіваний мир.

Після Другої світової мир в Україні протримався майже 70 років. У 2014 р. наша країна опинилася в горнилі нової війни, що точиться у двох її східних областях. Виявившись несподіваною і трагічною для багатьох наших співгромадян, вона внесла особливі корективи практично в усі сфери життя українського суспільства, не залишивши осторонь і святкові дати. 

Довга дорога до свята

Вийшло так, що для більшості жителів України офіційно встановлені державою свята часто сприй­маються буденно. І це не дивно. Адже їх досить багато, наприклад, професійних, та й дні їхні умовні – перша неділя якогось місяця, скажімо. Ну а крім того, графік державних свят часто змінювався залежно від політичної кон’юнктури або суб’єктивних уподобань тих чи інших політиків. У результаті середньостатистичний громадянин України, як правило, відзначає лише ті свята, які воістину стали всенародними, виходячи із традицій історичних або релігійних. Причому значна частина їх корінням сягала в радянське минуле.

Тож попри те, що вже понад 20 років Днем Збройних сил України є 6 грудня, це свято так і не стало загальнонародним, а існувало лише як відомча дата. У результаті в багатьох регіонах нашої країни 6 грудня практично не відзначали, а святкували за традицією 23 лютого. Щоправда, скоріше не як день давно не існуючих Радянської Армії й Військово-Морського Флоту, а як своєрідний день чоловіків. 

І хоча цей традиційно популярний серед населення святковий день вихідним не був ніколи, з 1999 р. в Україні його, після нетривалого політичного забуття, було оголошено державним святом, офіційно іменованим за аналогією із прий­нятим у низці країн колишнього СРСР формулюванням – День захисника Вітчизни. 

Самі ж захисники Батьківщини після розвалу СРСР перебували далеко не на почесному в суспільстві місці. І справді, успадкувавши від Радянського Союзу потужне угруповання військ чисельністю понад 900 тисяч чоловік при 6500 танках і 3000 військових літаках і вертольотах, молода українська держава такої колосальної сили не потребувала. А тому новостворені Збройні сили України (ЗСУ) стали істотно скорочувати. І якщо на зорі української незалежності йшлося про достатні 350-400 тисяч військовослужбовців, то вже 2013 року було оголошено, що до 2015 року в Україні необхідно мати лише 70 тисяч чоловік у військовій формі. Водночас стрімко скорочувалися й запаси зброї та військової техніки ЗСУ. З одного боку це диктувалося умовами договору про звичайні збройні сили в Європі, згідно з яким ЗСУ могли мати не більше 4080 танків, 5050 бойових броньо­ваних машин, 4040 артилерійських систем калібром понад 100 мм, 1090 бойових літаків і 330 бойових вертольотів. З іншого ж – швидко з’ясувалося, що продаж озброєння може принести високі прибутки державі. Так тривалий час і чинили, вважаючи суто теоретичними зовнішні загрози для незалежності й територіальної цілісності України. 

Армію послабили передчасно

Перший дзвінок пролунав у вересні-жовтні 2003 року в районі острова Тузла, розташованого в Керченській протоці. Тоді, у відповідь на однобічні дії Російської Федерації з будівництва дамби в протоці, керівництво країни стало на тверду позицію, яка змусила російську сторону припинити будівництво й піти на політичне врегулювання конфлікту. За непрямими даними, Київ сповістив Москву про готовність артилерійським вогнем ліквідувати «інженерні» устремління російського керівництва. Це вплинуло, так само як і дії травня 1997 року, коли простий маневр силами Дивізії далеких бомбардувальників Повітряних сил України із центру на південь змусив керівництво сусідньої Румунії припинити ескалацію напруженості й укласти з Україною «великий договір». 

Однак ці успіхи мало позначилися на Збройних силах нашої країни. ЗСУ, виходячи з геополітичних та економічних міркувань, неабияк скорочували й роззброювали, а витрати на них розглядалися вітчизняними політиками як тривіальна стаття бюджету. Рік у рік декларувалися, але практично не виконувалися програми модернізації армії й проекти поліпшення соціального забезпечення військовослужбовців. При цьому українські контингенти добре зарекомендували себе в миротворчих операціях ООН і НАТО, а в різних багатонаціональних навчаннях були на високому рівні. Оборонно-промисловий комплекс України щороку створював новітні зразки засобів ведення війни, рівень яких був не нижчий за аналоги провідних країн світу, але в ЗСУ їх практично не бачили. Так само як і масового припливу вмотивованих призовників і офіцерів, що не дивно – престиж професії захисника Вітчизни за роки незалежності стрімко знизився.

Відродження війська

Можемо тільки дивуватися тому факту, що в умовах розпочатої у квітні 2014 року антитерористичної операції (АТО) на сході України, в ситуації майже повного 20-річного ігнорування владою проблем вітчизняних Збройних сил і під моральним тиском втрати Криму захисники країни змогли з честю виконати свій обов’язок. До них ми маємо право віднести не лише військовослужбовців ЗСУ, Державної прикордонної служби, частин МВС і СБУ, але й численних бійців добровольчих батальйонів – як тих, що діють у зоні АТО, так і тих, що складають роти охорони при районних і обласних військкоматах. По праву захисниками України стали тисячі волонтерів по всій країні й тисячі працівників оборонних підприємств – від простого робітника до головного конструктора. Захисниками України стали не тільки чоловіки, але й жінки. І вік нинішніх борців за територіальну цілісність і незалежність нашої країни не тільки призовний. 

Та й воювати люди в українській військовій формі навчилися. А раз так, то вже новому поколінню українців – захисників своєї країни – стало потрібне своє свято. До спроб створити його, але як українську альтернативу 23-му лютого, вдавався з 2008 року Президент В. Ющенко, який запропонував відзначати замість зазначеної дати «День подвигу героїв Крут» – 29 січня. Однак ця ініціатива не усталилася.

Обґрунтованішою датою стало 14 жовтня. Цю дату у 2014 році Президент України Петро Порошенко проголосив Днем захисника України. В Україні її традиційно відзначали і як церковне свято Покрова Пресвятої Богородиці, і як День українського козацтва, і як день створення Української Повстанської Армії. 

Цього року наша держава широко відзначить день своїх захисників. У календарі тисяч українців, учасників АТО і тих, хто вийшов із Криму, не зламавши присяги, а також у середовищі волонтерів, працівників оборонної промисловості та патріотично налаштованої молоді цей день став всенародним святом, таким же значущим, як Рiздво, Великдень або День Незалежностi.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті