Чи могли ми уникнути війни?
Ще якихось десять, навіть п’ять років тому, українці, не утаємничені в секретні плани Кремля, навряд чи думали, що доведеться воювати з Росією. Не підозрюючи, що віроломний «старший брат» вже давно гострить ножа, аби в слушний момент встромити його в спину «молодшому». І все ж, цей час настав. Відразу після нашої Революції гідності, що так налякала кремлівських ляльководів, вони, знехтувавши усіма міжнародними законами, нормами і правилами, вдарили не очікувано і підло, з цинізмом, притаманним хіба що бандитам з великої дороги. 20 лютого 2014 року розпочалось безпрецедентне незаконне вторгнення російських військ на суверенну територію України – півострів Крим. Далі була його анексія, а потому – перенесення театру війни на материкову Україну, в Донбас.
Чи могли ми уникнути цієї війни? Однозначної відповіді немає. Бо Кремль ніколи не збирався відпускати зі своїх імперських «задушливих обіймів» Україну, що ставала на шлях демократії. Це такий же беззаперечний факт як те, що зиму змінює весна. Кремлівські стратеги планували охопити кривавою «руською весною» всю південно-східну Україну, включно з Донецьком, Луганськом, Харковом, Одесою. Навіть назву вигадали для цих територій – «Новоросія»…
Судячи з усього, ця російсько-українська війна була невідворотною. Бо ще у 2009 році на одеській «Книжці» я у вільному продажу купила книгу «Поле бою – Україна. Зламаний тризуб» такого собі Георгія Савицького. І хоч подавалась вона як «розважальна фантастика», читалась як розробка генерального штабу армії РФ. І розповідала саме про це – про війну Росії проти України. Тож сприймати дії Кремля 2014 року як спонтанні, не варто. Криваву тризну на наших теренах він спланував давно. А тому готував і підгодовував «п’яту колону» всередині держави, яка розвалювала і армію, і спецслужби, розтлівала сепаратизмом населення. «Газові війни», захист «руськоязичного населенія» і міфічне «славянске єдінство» – все це ланка одного ланцюга. То ж коли настав час, Росія без роздумів і пієтики вдарила по Україні з «градів»…
На початок війни Україна залишилася з обезголовними, майже недієздатними армією, СБУ, міліцією, чиї очільники втекли до Росії. Деморалізовані правоохоронні структури на місцях до спротиву теж виявилися не готовими. Агресор прорахував все та сподівався на швидку перемогу. Але не сталось. Як і протягом всієї непростої нашої історії, у часи випробувань нація й тепер згуртувалась в один кулак. Непереможний. Але страшною ціною вдалось зупинити загарбника. На міжпарламентській раді Україна-НАТО, яка в перших числах березня відбулася в Одесі, перший заступник голови Верховної Ради України Ірина Геращенко навела вражаючі цифри: в боях за Україну полягли 2378 українських воїнів, понад 10 тисяч мирного населення, з них 138 дітей. Оце і все «щастя», яке приніс заклятий брат на нашу землю…
Найвища честь
Одними з перших на шляху ворога в його просуванні Україною стали справжні патріоти – бійці добровольчих батальйонів, і далі окупованих частин Донецької і Луганської областей ворог пройти не зміг.
…Коли у квітні 2014 року підполковник ЗСУ Сергій Шестаков дізнався про підписання наказу про створення під егідою МВС добровольчого батальйону «Шторм», часу не гаяв. Прийшов до ГУ УМВС України в Одеській області. Записуватись у добровольці. Досвід офіцера-десантника став у нагоді – С. Шестакова призначили заступником командира батальйону з кадрів. Про ті часи Сергій Іванович згадує з душевним щемом:
– Найвища честь для офіцера – захищати рідну землю. Коли анексували Крим, а потім розпочались бойові дії на Донбасі, залишатись осторонь я не міг. Хоча на той час вже був у відставці. В добробати пішли багато моїх друзів-офіцерів. Як от Саша Гуменюк. Випускник Рязанського військового повітряно-десантного училища, родом з Любашівського району. Ще в лютому він почав формування добровольчого батальйону «Київська Русь». Його підтримувала і дружина, що активно займалась волонтерством. На жаль, Саша загинув, троє дітей залишилися сиротами, але ми знаємо: герої не вмирають…
Першу ротацію батальйону в зону бойових дій очолив комбат «Шторму» Микола Павлишин. А другою, що складалась з 50 бійців і відправилась в зону АТО 20 липня 2014 року, командував зам комбата Сергій Шестаков.
– Ще коли був курсантом, – розповідає С. Шестаков, – стажування проходив у 76-й гвардійській повітряно-десантній Псковській дивізії. І от, за іронією долі, довелось зустрітись з тими ж десантниками, але тепер вже по різні сторони фронту. Вступили з ними в бій в районі селища Георгіївка. І ми, на той час легкоозброєні, добули з того бою серйозні воєнні трофеї. Так, бійці під командуванням ротного Євгена Мірошніченка, захопили у ворогів бойову машину десанту – БМД. Сьогодні цей трофей знаходиться на території Одеського інституту сухопутних військ як символ нашої звитяги, і як доказ того, що воювали з нами не шахтарі і комбайнери, а добре підготовлені кадрові військові російської армії. «Шторм» був задіяний і в обороні Луганського аеропорту.
– Взагалі, – продовжує підполковник, – я переконаний, що основним завданням командира є не лише успішне виконання бойових задач, але й збереження особового складу. За місяць перебування в справжньому пеклі на передовій, ми вийшли з оперативного оточення без втрат, лише з двома пораненими. На мою думку, перша хвиля добровольців, що пішли на фронт, не ховаючись ні за жіночими спідницями, ні по закордонах, це й були справжні патріоти, щирі сини України, для яких вона була, є і буде понад усе.
Незабаром виповнюється четверта річниця від створення добробату «Шторм». Сотня його бійців пройшли через горнило АТО. Деякі з них побували в зоні АТО по кілька разів. Не обійшлось без втрат. 24 серпня 2014 року в бою загинули Вадим Рудницький і Степан Петрівський. Ще через місяць,
20 вересня, в ДТП в Дніпропетровській області потрапив автобус, який віз із зони АТО на ротацію в Одесу бійців «Шторму». В цій аварії загинули Олександр Романюк і Олександр Лисоконь.
Життя після війни
Після звільнення зі «Шторму» Сергій Шестаков працював спочатку головним спеціалістом, а згодом і очолив оборонний відділ в облдержадміністрації. Не з чуток знаючи, як важко адаптуватись людям, що повернулись з війни, до мирного життя, сподівався, що на цій посаді зможе зробити немало для ветеранів АТО. Не склалось. Затіяна оптимізація управлінських кадрів призвела до ліквідації оборонного відділу.
– Бійці, які повертаються з фронту, не рідко стикаються з байдужістю і черствістю чиновників, що не нюхали пороху. Свого часу держава гарантувала учасникам АТО виділення земельних ділянок. Здавалось би, від місцевої влади тільки й вимагається, аби виконати закон. Але якийсь клерк не вважає за потрібне робити це. Виникає конфлікт, – ділиться С.Шестаков. – Теж відбувається з виділенням квартир для сімей загиблих, протезуванням, лікуванням. Всі проблеми годі й перерахувати. Люди, які в ім’я миру на цій землі ризикували власним життям, на мирній території почуваються зайвими, приниженими. Так не повинно бути. Недостатньо державні органи надають уваги і медико-психологічній реабілітації бійців, як на фронті, так і на вільних від війни територіях. До цього часу, зокрема, не вирішується питання про впровадження у військах інституту капеланства. От і виходить, що поки ти зі зброєю в руках на фронті захищаєш мир і спокій країни, ти потрібен, ти герой, тобі золоті гори обіцяють. А повернувся додому – зустрічаєшся із нерозумінням, і обіцянки, які давала держава, виявляються лише обіцянками. Уявіть, як себе почуває ветеран АТО, коли ситий і зухвалий водій маршрутки вимагає з нього плату за проїзд? А держава ж гарантувала безоплатність!
– Чотири роки війни, здається, нічому не навчили багатьох з тих, від кого залежить повоєнне облаштування життя ветеранів АТО. Тому ми й об’єднуємось в громадські організації, аби гуртом відстоювати свої права і допомагати тим, хто потребує нашої уваги. Таких громадських організацій в нашій області аж чотирнадцять. І тут вимальовується ще одна «заковика»: це так звані «лжеатовці», пронози, що неподалік театру бойових дій з екскурсією на день-два приїхали, а повернувшись додому, примудряються отримувати і посвідчення учасника бойових дій, і, звичайно, пільги. Таких горе-вояк ми намагаємось виводити на чисту воду.
Без сумніву, коли б держава чітко дотримувалась даного захисникам слова, їхнє мирне життя було б комфортнішим. Але поки що це лише мрія. А реальність полягає у тому, що подвиг українських воїнів, які з майже недієздатної армії за роки війни збудували одну з наймогутніших воєнних потуг на континенті, вже став героїчною сторінкою в новітній історії України. І ми всі – держава і суспільство – перед ними в боргу.
З перших вуст
Мужні сини Одещини
За час бойових дій на сході України до лав української армії за мобілізацією було призвано близько 10 тисяч військовозобов’язаних жителів Одещини. Майже 7 тисяч з них брали участь в бойових діях в зоні АТО. Близько 3 тисяч воїнів підписали контракти на службу в ЗСУ.
В цій війні Одеська область понесла непоправні втрати. В боях на Донбасі загинуло 109 наших земляків. І, незважаючи на оголошене чергове перемир’я, смертей уникнути не вдається. Вічна пам’ять всім бійцям, що не повернулись з війни.
Владислав Мусейко, заступник військового комісара Одеського обласного військового комісаріату
