Про долю таксувальниці перевізних документів служби приміських перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» Світлани Різунік можна сказати багато добрих слів. Вона з тих людей, котрі здатні дарувати тепло.
Хлоп’я на коліях
У серпні 2004 року Світлана Різунік (на той час квиткова касирка станції «Акаржа») поверталася з обідньої перерви. Раптом уперіщив дощ, і жінка, аби скоротити шлях, хотіла звернути на стежину. Але якась сила повела її коліями. І ось побачила: біля станції на шпалах сидів і гірко плакав малюк – замурзаний, промоклий до нитки і, певне, голодний. У цей час чергова оголосила про наближення поїзда. Світлана швидко побігла вперед, щоб врятувати хлоп’я. Затим на руках принесла до станції.
– Та це ж Миколка, син Юрка, складача вагонів, – упізнала колега. – Його поклали в лікарню, а мати хлопчика пішла бродом.
Це був недільний день. Начальник станції дозволив Світлані піти додому та нагодувати малюка, а вже в понеділок вирішили викликати міліцію.
Діти Світлани Миколаївни – 17-річна Тетяна, учениця залізничного технікуму, та 12-річний Вадим – на той час гостювали у родичів на канікулах.
Світлана скупала малюка, перевдягла в доньчину сорочку. Зварила каші. Зі сльозами дивилася, як хлопчик рученятами визбирував по зернині і кидав до рота рис, що падав з ложки. Засинаючи, малюк тримав рятівницю за руку і час від часу тяжко, як дорослий, зітхав.
Наступного дня викликали міліцію для складання протоколу та швидку допомогу. Медики ж ледве відірвали Миколку від Світлани, він чіплявся за рятівницю та гірко плакав.
Залізничниця відвідувала хлопчика в лікарні, приносила гостинці, одяг. Та одного разу їй сказали, що дитину забрали в заможну сім’ю. Куди саме – не уточнили. Світлана відчувала, що тут щось не так. Побачивши, як жінка бідкається за малюком, санітарка шепнула, що його забрала вчителька однієї із шкіл району. Почалися пошуки. Разом з подругою Світлана їздила по навколишніх школах.
– Я хотіла переконатися, що Миколка справді в хороших умовах і в люблячій родині, – пояснила жінка своє бажання відшукати хлопчика.
Знайшли. В хаті було холодно, непривітно. На підлозі лежав матрац, де грався хлопчик. Старша донька мала проблеми із здоров’ям і не розмовляла, Миколка повторював за нею звуки. Побачивши Світлану Миколаївну, упізнав її, зрадів. Те, що дитина у свої два роки і чотири місяці не була зареєстрована, Світлана знала. А тут ще й переконалася в тому, що хлопчика з порушеннями віддали в чужу сім’ю. Про це жінка повідомила органи опіки, прокуратуру.
Вона розуміла, що шансів усиновити Миколку мало. Своїх дітей жінка виховувала одна (Тетянчин тато помер, а з Вадимовим життя не склалося). Довелося пройти через суди, інстанції, витримати комісії. Але всі бачили: при зустрічі малюк рвався до неї, гукав «Сєта, нє уході». Свій третій день народження 2 квітня Миколка святкував у Світланиній родині.
Через тринадцять років
У домівці Світлани Різунік затишно. Багато квітів. У кожній кімнаті вишиті рушники на образах. У Миколчиній (до речі, найбільшій, кімнаті) – дві ікони.
– Я знаю, що дітей треба виховувати працьовитими, – розповідає Світлана Миколаївна. – А Миколу було жаль. Більше, ніж своїх дітей. Не могла покарати його суворо. Певний час він навіть не мав обов’язків по дому.
Трудовий лікбез влаштував Вадим. Повернувшись із армії, він дорікнув мамі, що «Колян» росте розніженим. Мовляв, не привченому до роботи хлопцеві буде важко в житті, тим паче в армії. Результати виховної роботи розчулили Світлану: повернувшись із роботи, вона побачила вимиту Миколкою підлогу та випрані білизну і шкарпетки.
Врятована Світланою дитина принесла їй чимало хороших емоцій. Якось приходить жінка увечері, а її очікує сюрприз: вистелена з білого паперу доріжка, а в кінці – Миколка, в руках в нього плакат із надписом: «Мамуля, я тебе люблю».
– Тобі сподобався сюрприз, мамуля?
–Звичайно, сподобався, синку. А що в тебе в щоденнику?
Світлана дбала, щоб він ріс вихованим і добре вчився. Старалася щоліта дістати путівку до оздоровчого табора. При нагоді їздили на захід України, до Коліної тітки, та на могилу його тата.
Сповідь Світлани
Одного разу десятирічний Миколка повернувся додому заплаканий:
– Мамо, а буває в дітей дві мами?
Світлана насторожилася. Про те, що Коля їй не рідний, жінка не говорила, бо вважала – ще не на часі.
– Буває, – сказала. – Це коли одна народить, а виховує інша.
– А що, та, що народила, погана?
– Ні, не погана. Всі мами – ангели. Просто, коли складаються обставини, що мама не може виховувати дитину, Бог посилає іншу маму.
Але якось згодом одна із сусідок просто вжалила: «А як ти називаєш Свєту, в якої живеш? Адже вона тобі не мама».
Це сталося напередодні випуску з 9-го класу. Хлопець нервував, але спитати не наважився, на запитання не відповідав. Лише на випускному, запросивши маму до танцю, подякував за все, що вона для нього зробила, і сказав, що дуже її любить і ні на кого не проміняє. Світлана здогадалася, що хлопець знає правду. Щоб не псувати свята, розмову відклали на наступний день.
То була важка, сповнена емоцій сповідь. Про зливу. Про дитину на коліях. Про пошуки у школах… Плакали обоє. Того дня Коля по-іншому подивився на фотографії, які бачив не раз. Помітив різницю у своїх очах на першому знімку (зробленому в перший день перебування) і на наступних. По-іншому оцінив Світлану. До речі, до того вона вже почала пошуки його рідної мами, але безрезультатно.
Виховуючи Колю, жінка намагалася вгадати його нахили, щоб спрямувати у правильному професійному руслі. Наприклад, перш ніж подати документи до морського ліцею, поїхала туди на розвідку сама. Повернувшись, відверто сказала, що сумнівається у виборі навчального закладу, хоча, можливо, там буде й цікаво.
– А давай поїдемо туди разом, – сказав Микола.
Нині він курсант військо-морського ліцею.
– Мені не соромно за моїх дітей, за Миколу, – розповідає Світлана. – Було важко, але я вдячна Богу за все. Якби я прожила легко, я б і не оцінила це життя. І Коля мені стільки добрих емоцій приніс. Коли взяла його дитинчам до себе, на життя стала дивитися по-іншому. Знаходилися люди, які допомагали словом, порадою. Поки існуватиме добро, існуватиме світ.
Спілкуючись зі Світланою, згадали про можливі наміри держави ліквідувати сиротинці. Дітей, що не мають батьків, віддаватимуть сім’ям. З цього приводу Світлана Миколаївна зауважила, що потрібно відповідним чином контролювати родини, які беруть сиріт під опіку. До речі, Миколку у Світлани Різунік органи опіки відвідали за 13 років лише один раз. Мабуть, з першого разу переконалися, що хлопець у надійній родині. У скрутні часи допомагали залізниця і профспілка. Зокрема опікувався й голова профспілки управління залізниці Михайло Путь, сприяючи виділенню коштів на лікування та інші вагомі витрати.
Вдалося поспілкуватися з Миколою у військово-морському ліцеї. Він сказав, що цінує родину, вдячний матусі Світлані, братові й сестрі за все.
Безумовно, Світлана – справжня мати. Але Микола Кириченко хотів би познайомитися і з біологічною. Чи спокійно їй на серці? Чи сниться ночами дитинча, яке вона полишила? Це бажання – мов нерозв’язаний вузол. У підлітка є сили та мужність, аби розв’язати його. А у матері?
Фото авторки
