Сто смугастих літ

У Анни Іванівни Сичової сьогодні за плечима цілих 100 літ – сповнених любові й щастя, сліз і непоправних втрат, спілкування з колегами, задоволення від улюбленої роботи, від гармонії з природою. Колишні працівники  газети «Народна трибуна»  та районної друкарні  про  Анну Іванівну, яка багато років  займала тут посаду головного  бухгалтера, найкращої думки: компетентна, інтелігентна, добра, людяна, завжди готова прийти на допомогу, весела,  жартівлива, бойова, борець за справедливість... 

З 1950 року дружать з нею  колишній  талановитий коректор  редакції Леніна Григорівна Ільченко та справжній майстер своєї справи, метранпаж друкарні, потомствений поліграфіст, котра виросла біля верстатів на підприємстві, Галина Іванівна Баженова. Не змовляючись, вони зателефонували  нам  й запропонували написати про сторічну мешканку Балти, яка «заслужила  на добре слово і вітання з таким гарним ювілеєм».

І ось ми завітали  до ювілярки в гості. Ще й двох місяців не минуло, як жінка перенесла  велике потрясіння – смерть сина Павла. Горе підкосило її. Стала гірше чути,  бачити, ледве пересувається. Зате з пам’яттю все в порядку. Зраділа нашому візитові, загорілися очі, коли перегортала сторінки минулого. 

– Вечорами робити нічого – лежу й згадую свою біографію. Пролетіло життя, а наче нічого особливого й не було, – каже жінка. – Головне, щоб сумління не мучило, не гризло.

Аня народилася далеко від України,  в Сибірському Алтайському краї, в селі Топольне , в сім’ї Івана та Анісьї Симонових, в якій виховувалось семеро дітей. Батько не чекав розкуркулення,  репресій,  що розпочалися. Домовившись з родиною,  тихо зник і майнув аж до Казахстану. В 1932-му  настав голод. Мама рятувала  дітей, як могла. Якось знайшла на горищі кущ квасолі, ділила всім по квасолині, щоб смоктали. Отримавши звісточку від тата, подалися до нього. З великими труднощами  дісталися зимою  до станції Аягус. Мешкали в юрті  і землянці неподалік  кам’яно-дробильного кар’єру, працювали на будівництві дороги. Згодом переїхали до Магнітогорська. Аня встигла здобути неповну середню освіту, мала велике бажання вступити до фінансового технікуму. Та прийшла війна... Дівчина  попросилася на роботу до військового шпиталю, а її послали бухгалтером в господарську частину. В 1944-му зустріла  там воєнфельдшера Івана Сичова. Молоді покохали один одного. РАГСу тоді не було, тож начальник шпиталю поставив штамп у військовому квитку чоловіка і той поїхав на фронт. 

– Коли народилася Тонечка, я прийшла  її реєструвати, а свідоцтва про шлюб немає. От і отримувала, як мати-одиначка, від держави 5 рублів допомоги, – з сумом говорить  про той нелегкий час Анна Іванівна. 

Пригадався й голодний 1947-й, коли померла від тифу донька Світланочка. В 1950-му ризикнула з чоловіком та дітьми, Тонечкою і Павликом,  приїхати в Балту на запрошення  старшого брата Івана Симонова. Він тут служив  і  саме пішов у відставку, почав працювати  головним бухгалтером на хлібозаводі. Аню прийняли на таку ж посаду в редакції газети “Комунар”, бо мала стаж практичної роботи, вже тут заочно закінчила фінансовий технікум. Чоловік влаштувався  у лікарні рентгенологом. Працювала Анна Іванівна  при трьох редакторах – М.Степанову, П.Плаксієнку і Г.Пархоменку. 

– Найкумеднішим був  Пархоменко, – згадує вона. – Спочатку у нас був транспорт, яким керував дід Лебедєв – кінь і  візок на двох колесах. Пізніше з’явився мотоцикл, “газик”. Якось  кличе Григорій Кирилович водія ”газика”:

– Іване, ти де? Заводь машину,  терміново їдемо в Пасицели !

– Не можу,  колесо спустило!

– Дорогою  підкачаєш, поїхали!

Якось 5 травня, в День преси, поїхав  наш колектив на природу святкувати. Пекли картоплю на вогнищі. А як треба вже було повертатися,  чую редактор кричить мені:

– Анно  Іванівно, ви де? Гасіть вогнище!

Ця вказівка  дуже здивувала голову районної ради Миколу Приступу, який приїхав нас привітати. 

– Отакої! А не зручніше, Кирило­вичу, тобі самому це зробити? – вигукнув він.

– Ага, ага, мабуть, зручніше...

Таких смішних історій всіх і не переказати. Вона їх згадує  з доброю посмішкою. Обидва колективи – редакція і друкарня – тоді  жили  однією дружною сім’єю, цікаво і весело. З особливою любов’ю  розповідала  Анна Іванівна про молоденького тоді коректора Зіночку Красій. Як закохалася дівчина  в портрет льотчика-космонавта Андріана Ніколаєва. Як заступник редактора Семен Цванг (нині відомий журналіст, поет, Почесний громадянин міст Балта і Нетівот) писав ніжні  телеграми і поетичні листи Зіні від імені космонавта, а завідувачка відділу Лілія Сокур носила їх на пошту, умовила, аби поставили на конвертах відповідні штемпелі, на телеграмі – червону смужку з написом УРЯДОВА. Зіна вірила в цю казку, хвалилася всьому колективу. Коли сказали  їй правду  про свій жарт, усі разом сміялися до сліз.

А от як вийшла Зіна заміж за Анатолія Вінницького – всі оточили молоде подружжя  турботою, ініціатором  усіх добрих справ, звичайно ж, була   Анна Іванівна. Зінаїда Антонівна Вінницька, котра багато років потім редагувала Кодимську районку, на наше прохання  поділитися спогадами розповіла: 

– Балтський  колектив був для мене найкращим, дружним, згуртованим, готовим підкласти плече підтримки. Редакція з друкарнею жили  як одна сім’я. У нас спільна мета – добиватися, щоб газета була однією з кращих. Анна Іванівна була неперевершеним організатором, порадником і наставником для кожного з нас, особливо молодих. Вона просто випромінювала доброту, була веселою, запальною, дуже щирою, хорошою жінкою, мамою для нас. Вийшла я заміж. Моя мама далеко, тож вона – перша порадниця.

-Ти чого сумна? – запитує мене, прийшовши вранці на роботу, -Посварилися? Винен, звичайно, він?

Після щирої розмови я починала усвідомлювати, що сім’я – це не тільки кохання, а й взаєморозуміння. Минуло відтоді 56 років, а я досі пам’ятаю її уроки. Можливо, вона мені сім’ю зберегла. 

Більше двох років я не могла завагітніти. Гадала – все, безплідна! І тут якось приносить листоноша купу газет, я почала їх переглядати, а вони до того смердять бензином чи фарбою – витримати не можу. Анна Іванівна  пильно глянула  на мене і урочисто так мовить: 

– Вітаю тебе, Зіночко, нарешті, ми дочекалися. Ти – вагітна!

Вона таки правду сказала.

Невдовзі ми з чоловіком переїхали до Кодими. Десь через вісім місяців я народила першого синочка, Ігоря. Уявіть: в день виписки з пологового будинку  з легкої  руки  Анни Іванівни примчали  до нас на трьох машинах журналісти й поліграфісти з Балти із подарунками та приготовленими стравами. Не один рік потім  приїздили вони вітати “сина редакції”  з днем народження.

Раїса Григорівна Кода , яка тоді  тільки розпочала свій трудовий шлях в друкарні економістом,  теж з великою повагою  говорить про ювілярку:

– Ми  в нашому дружному колективі всі  любили Анну Іванівну. Це така запальна, енергійна, відкрита, розумна, розвинена жінка, море симпатії! З усіма вміла знайти спільну мову, мала підхід до кожного працівника, тому й користувалася авторитетом.

 Але сама Анна Іванівна в нашій розмові  більше говорить про людей, яких поважала. Щаслива, що донька Антоніна пішла її  бухгалтерською стежкою, що  син  і донька подарували їй шестеро онуків, а ті, в свою чергу, – шестеро правнуків, чекають сьомого. Це найбільше  її багатство. Внучка Аня, з якою тепер мешкає,  турботливо доглядає бабусю. Весь час крутиться біля прабабусі її синок – першокласник Андрійко, який залюбки частенько розглядає з прабабцею одну із сімейних реліквій – альбом зі старими фотографіями.

Захоплення Анни Іванівни бджільництвом  стало  справою і внучки Ані. Обидві Анни можуть годинами розповідати про цих працелюбних  і розумних комах. Спільна робота на пасіці ще більше зріднила два покоління. З нагоди ювілею ми випили з ювіляркою чаю з медом і понесли з собою додому спогади про теплу гостину та секрети довголіття. А вони виявилися простими, як все геніальне, – безмежна доброта, любов до людей і до природи.

На знімку: Анна Сичова з правнуком Андрієм

Фото Людмили ШЕЛИХ

Рубрика: 
Район: 
Выпуск: 

Схожі статті