Її роки – то добрі справи

Те, що молодь, та й взагалі суспільство має піклуватись про людей похилого віку є аксіомою. А ось сімдесятип’ятирічна пенсіонерка Людмила Миколаївна Бондаренко значну частину свого  часу витрачає на те, аби допомагати іншим людям похилого віку. І не інколи, а щоденно. Мабуть, чудовий поетичний вислів Расула Гамзатова  «Мої роки - моє багатство» можна було б відносно Людмили Миколаївни перефразувати, як зазначено в заголовку.

Майже усі мешканці будинку 16/1 по вулиці Архітекторській знають, що вона  - «рання пташка».

- У мене розклад дня вже багато років поспіль такий, що о сьомій ранку я вже на ногах, - каже «друг і товариш Людмила», як її називають сусіди та знайомі ( а знають цю людину у багатьох будинках кутку).

Зранку порається «по господарству» - прибрати в квартирі, наготувати їсти тощо. На це все потрібно чимало часу. З формальної точки зору, в сім’ї дві душі - вона та чоловік Володимир Іванович. Але у сусідньому будинку мешкає дочка Неля з зятем Андрієм та онуком - семикласником Костиком. Усі вони майже щодня теж тут. Так що фактично - сімейство.

Доброзичливих людей в світі чимало, але далеко не кожен здатний ось так, як Людмила Миколаївна щоденно піклуватись про інших, справді жертвувати собою. Сама Людмила Бондаренко вважає, що має жити і діяти саме так, а не інакше, і додає: це мій обов’язок, це мій борг.

Колись давно, ще коли Людмилі виповнилося п’ятдесят два роки, довелося взимку поїхати зі старшим внуком на Хаджибейський лиман - малий хотів покататись на ковзанах, треба було приглянути за ним. Рибальських лунок на льодовому полі було багато. Тож поки внук катався, бабуся прудко бігала за ним, побоюючись, аби ніде не провалився. Через цю біганину і сталась біда: послизнулась і впала, вдарившись потилицею. Важкий струс мозку. Йти не змогла, чоловік виніс на руках, і одразу ж - до Єврейської лікарні. Довго лікували, потім ще лікували в медзакладі  Одеської залізниці ( Людмила Миколаївна - залізничниця). Нарешті виписали. Вийшла на роботу, але працювати не змогла. В першу ж зміну стався криз: все попливло перед очима, запаморочення, впала. Йшли дні, але краще не ставало: постійні запаморочення, слабкість, навіть ходити не могла, і лежати теж, спати доводилось, сидячи в кріслі. Ось так за три роки до офіційної пенсії людина вимушена була звільнитись з роботи. Чоловік та донька в один голос наполягли.

Минали дні, місяці, роки, стало краще, але боялась далеко виходити з дому - хитало. У 2001 році донька, аби мати більше можливостей доглядати маму та допомагати, наполягла продати квартиру в Малиновському районі та придбати на Таїрова, в будинку поруч. Так і зробили.

- І вже тут, на Архітекторській, мені не тільки донька допомагала, поруч жили медсестри Ніна та Світлана, майже щодня заходили, робили уколи, - каже моя співрозмовниця, - тож я зрозуміла, що і сама повинна допомагати людям, тим паче, що з роками самопочуття стало кращим.

У домі, де живе Людмила Миколаївна, та в сусідніх вона знає усіх людей похилого віку, котрі потребують допомоги. Заходить, питає, що потрібно, купує за соціальними цінами продукти. Купує ліки для літніх людей, звертається до лікарів, до соціальних служб, до депутатів у вирішенні конкретних питань допомоги людям, збирає, коли потрібно, документи, довідки. Домоглася виділення енергозберігаючих ламп для ветеранів.

Розповісти про всі випадки допомоги, бодай коротенько, неможливо. Але ось, приклад, людині похилого віку Марії Юхимівні Сєдой стало зле з серцем. Людмила Миколаївна викликала лікаря, домоглася обстеження в лікарні, допомогла оформити всі документи, придбала всі призначені лікарем препарати, і вже багато місяців поспіль відвідує хвору, котра навіть не виходить з дому, приносить ліки, продукти тощо. У всіх підопічних Людмили Миколаївни є її мобільний телефон, аби швидко зв’язатись при потребі.

У школі, де вчиться її онук Костик, ініціювала збір коштів та придбання продуктових наборів для ветеранів. У день визволення Одеси від німецько-фашистських загарбників школярі привітали учасників бойових дій, вручили їм подарунки. Учні вирішили і надалі робити добрі справи для ветеранів.

Чи задоволена Людмила Миколаївна життям?

- Не зовсім, раніше все ж краще було, - каже вона. - В молоді роки ми жили в «комуні» на три сім’ї, частенько збирались разом на вечерю у складчину - один вареники несе, інший борщ, ще хтось печиво і цукерки. Весело було, радісно, спілкувались, жартували, разом співали пісні. Оцього нині немає. Нелегко пенсіонерам, ветеранам. Пенсії копійчані. Та й взагалі непросто жити через високі ціни на товари та захмарні комунальні тарифи. Можливо, згодом ситуація виправиться. Але ж люди не вибирають часи, а мусять жити, працювати і намагатись допомагати одне одному у будь-яких умовах. Адже шлях здолає той, хто рухається вперед.

Сказавши це, Людмила Миколаївна поглянула на годинник, і,ніби вибачаючись, додала:

- Зараз треба зайти до Віри Василівни, бабусі дев’яносто два роки, нездужає. Цікава людина, котра все життя трудилась, учасниця війни. Просила допомогти.

Район: 
Выпуск: 

Схожі статті