Дивишся на цю чудову подружню пару й милуєшся: ну суцільний тобі позитив, тепло, енергетика світла й добра. Не чуєш скарг на життя, на владу, на дітей. А як же народна мудрість: життя прожити – не поле перейти? А це теж про них. Бо на велику повагу заслуговують родини, які пройшли через випробування разом, зберегли в своїх душах і серцях любов, повагу одне до одного, і стали прикладом для наслідування своїм дітям.
П’ятдесят років тому поєднали свої долі Олександр Михайлович і Євдокія Михайлівна Дем’янюки із села Полєзне. Жінка родом з Гребеників – мальовничого села з хлібосольними, роботящими людьми. Після закінчення школи поїхала вчитися до Одеської школи кіномеханіків. Кіно тільки ставало популярним. Згодом за направленням потрапила до села Полєзного, в сільський клуб працювати. А в помічники їй дали ставного, гарноокого, чубатого хлопчину. Та їй не це було головне, а те, що Олександр не пив і не курив. Вподобав і Сашко маленьку, симпатичну Дусю. Місяця три позустрічалися та й вирішили долі поєднати. Розписувала їх Олена Іванівна Щербула. А весілля гуляли і в Гребениках, і в Полєзному. Снігу тоді намело, – пригадують. Гармошка, бубон грали. Гуляли всім селом.
Молоде подружжя почало зводити будинок у Полєзному. Олександр пішов у місцевий колгосп «Іскра» працювати водієм, а Євдокія – у лікарню санітаркою. Трудилася у пологовому, хірургічному відділеннях. Потім обоє вийшли на пенсію. Михайлович ще руль шкільного автобуса добряче покрутив. Обоє за працю мають тільки подяки.
Виростило подружжя троє діточок – Михайла, Віталія та Валентину. Старший залишився в рідному селі, двоє менших живуть і працюють в Одесі. Мають Дем’янюки десять онуків і трьох правнуків.
Нині тримають велике господарство, живуть, як усі пенсіонери. Тільки от весело. З музикою. Що то творчі натури. Довгими зимовими вечорами Олександр Михайлович грає на баяні, а дружина йому підспівує. І немає у такі миті щасливіших за них. Жаліє свою жіночку глава сімейства. Важка робота - на ньому. А в її підпорядкуванні – кухня, створення затишку й домашнього тепла для рідної людини. Веселі, гомінкі, дивишся, й не віриться, що скільки років прожито й пережито разом.
Чоловік у невимушеній розмові зізнається: «Моя Євдокія – це золото найвищої проби. Я ніколи не чув від неї нарікань. Бували в нашому житті різні складнощі, але з дому ми ніколи не виносили проблеми. Переживати труднощі було легше вдвох. Але як було, так і залишається в нас головне – любов, повага, взаєморозуміння. На одному хочу наголосити: треба берегти одне одного, вміти прощати, поступатися. На першому плані в родині має бути чесність та довіра.
Ось такі золоті ювіляри живуть у Полєзному. За роки моєї журналістської праці часто трапляються такі люди, про яких просто неможливо не написати, в них настільки цікаве життя, що хочеться вилити на папір кожен його момент, кожну подію, передати кожне слово оповідачів. Саме такими людьми виявилися Олександр Михайлович і Євдокія Михайлівна – з ними було приємно спілкуватися і про них приємно писати. В їхніх очах поблискували щасливі вогники, коли вони пригадували своє життя, яке злилося в одну долю, коли подружжя з’єднало свої серця 50 років тому.
Про цю чудову родину, звичайно, не розкажеш у короткій замальовці, але хочеться, щоб про них знали інші, брали приклад, вчилися. Такий ентузіазм і жага до життя вже немолодих людей викликають щире захоплення. Хочеться, щоб сьогоднішній настрій не залишав родину Дем’янюків ніколи, хай живуть ще довго-довго у щасті та здоров’ї!
