Лесь Курбас (1887 – 1942) – один із найвидатніших діячів українського театру. Невтомний шукач нових шляхів у мистецтві, він виховав цілу плеяду акторів, режисерів, котрі залишили помітний слід і у творчих досягненнях одеситів. Серед цих досягнень – постановки за поемами Тараса Шевченка. Сьогодні висвітлюємо деякі епізоди перебування Леся Курбаса в Одесі, розповідаємо про постановку за його інсценізацією поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки».
Старше покоління наших громадян пам’ятає, як на початку 60-х років минулого століття, в часи правління Микити Хрущова, батьки учнів міських шкіл писали заяви, щоб їхніх дітей не атестували з української мови. Такі рішення батьків заохочувалися. Вони ставали масовим явищем.
А зі сцени Одеського українського музично-драматичного театру зазвучало:
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином,
Любить її, душу правди,
Козацькую славу,
Любить її!..
Це лунало віще слово Тараса Шевченка з «Гайдамаків».
Одеський поет і журналіст Валентин Мороз колись переповідав, як реагували глядачі навесні 1961 року: хтось у залі почав оглядатися, чи не фотографують присутніх, у когось здригнулося серце… Адже український буржуазний націоналізм ввижався спадкоємцям Дзержинського скрізь. Навіть у творах зі шкільної програми.
– Чого мене навчив Олександр Степанович Курбас? Передусім – бути самим собою! У всіх вчитися, але нікого не копіювати. До зустрічі з Курбасом я вчився у наших корифеїв і, правду кажучи, «чесно» наслідував їх. Після школи Курбаса у процесі творчості я уже не згадував, як би той чи інший епізод зіграв Садовський або Саксаганський. Я свідомо уникав копіювання. Курбас своєчасно застеріг мене від епігонства, від переспівування чужих досягнень, від кволості творчої думки. Лесь Степанович навчив мене творити самостійно, – так згадував уроки геніального експериментатора, постановник «Гайдамаків» за інсценізацією Л. Курбаса Василь Василько.
А якщо прослідкувати хронологію творчої діяльності Олександра Степановича Курбаса, то слід відзначити, що тема Кобзаря була завжди у нього присутньою. Юнак виступав солістом у складі чоловічого хору на концертах з нагоди роковин пам’яті Т.Г. Шевченка, а пізніше, набувши досвіду, вже у Молодому театрі, інсценізує «Івана Гуса», «Великий льох», «На Великдень на соломі», «Не спалося, – а ніч як море», «У неділеньку та ранесенько», «І небо невмите». А далі режисер у своїх інсценізаціях розширює Шевченкіану.
…Мені було приємно дізнатися, що театральний колектив «Березіль» упродовж кількох років приїздив улітку до Одеси. Тут, на Великому Фонтані, артисти відпочивали. Лесь Курбас читав творчій молоді те режисерам лекції з теорії мистецтва. Назву деякі: «Акцентування і концепція образу», «Що таке ритм», «Визначення ритму у музиці», «Пафос твору», «Що таке концепція», «Поправка в нашу систему виховання актора».
Курбасові були цікаві оцінки роботи його театру, його учнів з боку одеської преси. У часопису «Театр, клуб, кіно», наприклад, знаходимо його інтерв’ю про підсумки творчого сезону за 1928 рік. Про репертуар та перспективи театру «Березіль». До речі, творча майстерня театру працювала в Одесі з 1924 року. Її очолювали вихованці Леся Курбаса Степан Бондарук та Павло Долина… У репертуарі одеської майстерні до «Гайдамаків» були «Царі» за Т. Шевченком (інсценізація і постановка Павла Долини).
«Гайдамаки» поставлені в Одесі уперше за інсценізацією Л. Курбаса 1927 року.
Повстанці у виставі зображені справжніми творцями історії:
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла, червоніла,
І день, і ніч гвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш –
Серце усміхнеться.
Напруження наростало з кожним актом. Швидка зміна подій у виставі як 1927 року, так і в хрущовські часи, створювала відчуття руху.
Розвиток сюжетної лінії часто переривався ліричними відступами. До таких відступів належали «Десять слів поета». Поетичним метафорам були знайдені чудові театральні відповідники. Зміст і настрій вірша передавалися суто естетичними засобами. На сцені не було ні моря, ні хмар, ні очерету. Лише десять дівочих постатей у сірих свитках зі звичайного грубого полотна. На головах – перуки «пейзан» з довгим волоссям, колір якого зливався з кольором убрання акторів. Колір вбрання акторів нагадував колір хвиль неглибокого Аральського моря, які котять до берега піщану каламуть.
– Індивідуальні й групові рухи виконавців ролей у поєднанні зі словами поета викликали у глядачів потрібні асоціації – то «заспаних хвиль», то вибуху протесту: «чи довго буде ще мені в оцій незамкнутій тюрмі, понад оцим нікчемним морем нудити світом? – згадував колись про постановку «Гайдамаків» В. Василько.
– Лесь Курбас не дотримувався педантично якогось одного вузького принципу побудови сцен. Разом з гострим контрастним протиставленням він використовував інші принципи, досягаючи цим широкого розгортання подій, багатства й глибини змісту. Так, масова сцена вночі перед повстанням ішла просто як жанрова сцена, у якій Кобзар (актор В. Василько) на прохання повстанців співав, імпровізуючи на теми тогочасних подій. Закінчувалася масовка тим, що повстанці під спів відомої арії Миколи Лисенка «Ой літа орел…» вирушали на рішучий бій зі своїми віковічними гнобителями – таку думку висловлювала одеська акторка Любов Гаккебуш – виконавиця ролі ведучої, «першого слова поета» у «Гайдамаках».
Поліна Нятко теж брала участь у «Гайдамаках» (грала роль Оксани):
«Картина зустрічі Яреми Галайди з Оксаною перед вирішальним виступом повстанців. Тут у мене лише кілька реплік.
– Серце!
– Орле мій сизокрилий!
– Вийми душу…
Коли б цю зустріч ілюструвати так, як її відображено у поемі, то навіть при найкращому виконанні могла б вийти просто любовна сцена. Курбас, дуже чутливий до такої небезпеки, передбачив це. Сцена завершувалася музичною пантомімою прощання Оксани з Яремою. Вона була дуже цікаво розроблена у пластичному розумінні й справляла приємне враження», – згадувала вона.
…Мені, на жаль, не пощастило побачити «Гайдамаків», відтворених в Одесі корифеями української сцени. Але я схиляюся до думки фахівців, що ця вистава, як і більшість інсценізацій Леся Курбаса – це багатюща скарбниця, цілий університет для освоєння складної науки режисерської майстерності. І це добре розумів Василь Степанович Василько. Дуже шкода, що виставу не було екранізовано. Цей спектакль став би справжньою школою для майбутніх поколінь акторів.
У музичному оформленні інсценізації «Гайдамаків» були використані твори композиторів Рейнгольда Глієра, Миколи Лисенка, Кирила Стеценка.
Василь Степанович Василько згадував: композитор Глієр захоплювався музичною обдарованістю Леся Курбаса. У перші роки режисерської діяльності Олександрові Степановичу доводилося самому ставити танці. І в пізніші роки висунув теорію просторового плану у творчості режисера. Тут досить пригадати, як стверджував Василь Степанович, пантоміму «Поневолення» у «Гайдамаках», пролог, а всі сцени «Десяти слів поета» з тієї ж вистави, скомпоновані за принципом хору зі стародавньої грецької трагедії.
Те, що робив Лесь Курбас у 20-х – 30-х роках в українському театрі, робили в російському Є. Вахтангов, В. Мейєрхольд, у німецькому – В. Брехт.
