Державна служба зайнятості (ДСЗ) з’явилася у промислово розвинених країнах близько кінця XIX століття у результаті занепокоєності соціальними та економічними наслідками безробіття. Перші біржі праці займалися, головним чином, посередництвом у працевлаштуванні, тобто процесом пропонування працевлаштування особам, що шукають роботу, і роботодавцям у заповненні вакансій. Деякі з них були залучені у нові системи страхування на випадок безробіття.

У 1907 році, коли молодий британський економіст Вільям Беверідж відвідав Німеччину, він виявив 400 державних бірж праці, які функціонували поряд з 3500 іншими біржами під керівництвом профспілок, роботодавців чи гільдій. Разом ці різні установи заповнювали понад мільйон вакансій на рік, але державні біржі праці вже були найважливішими, беручи на себе половину цих вакансій.

Водночас зростав інтерес до страхування на випадок безробіття як засобу захисту працівників і їх сімей від бідності, викликаної безробіттям. Головну роль у цьому грали профспілки, а певні державні органи влади, такі як у місті Гент, підтримували профспілки субсидіями з державних фондів. Так, запроваджена у 1910 – 1912 роках Уїнстоном Черчіллем і Вільямом Беверіджем схема державного страхування на випадок безробіття спочатку покривала 17% робочої сили, а у 1920 році охопила майже всю робочу силу.

У 1919 році щойно створена Міжнародна організація праці (МОП) рекомендувала державам – членам створювати ДСЗ, про що йшлося в конвенції №2 про безробіття. Протягом багатьох років за допомогою інших конвенцій, таких як конвенція № 34 про платні бюро найму 1933 року і конвенція № 96 1949 року, МОП намагалася забезпечити державній службі зайнятості монопольне становище і ліквідувати приватні служби зайнятості (ПСЗ).

Після другої світової війни протягом 25 років у багатьох країнах ДСЗ зазвичай поєднували посередництво у працевлаштуванні із наданням допомоги по безробіттю. З часу економічної розрухи у 1970-х роках і зростання безробіття у багатьох країнах ДСЗ все більше використовуються як інструмент державної політики зайнятості чи програм регулювання ринку праці, покликаних розв’язати проблеми безробіття. У 1990-ті роки в контексті економічної лібералізації і глобалізації МОП відмовилася від ідей монополії ДСЗ і визнала, що приватні служби зайнятості з відповідним регулюванням можуть зробити позитивний внесок у функціонування ринку праці.

Нині ДСЗ працюють в умовах ринку праці, що швидко змінюється. Ринок праці стає більш гнучким, тривалість знаходження на робочих місцях і посадах - коротшою ніж раніше. Ця тенденція супроводжується зростанням самостійної зайнятості, часткової і тимчасової зайнятості, а також тривалим спадом зайнятості у промисловості. Проте, цей перехід виявився важким, особливо для чоловіків, звільнених з посад у виробничих галузях.

Взагалі ДСЗ у багатьох країнах мають справу із значними проблемами і дилемами. Особливо це стосується країн з перехідною економікою. Чотири основні функції можуть асоціюватися з ДСЗ:

- посередництво у працевлаштуванні;

- надання інформації про стан ринку праці;

- управління програмами регулювання ринку праці;

- управління допомогою по безробіттю.

ДСЗ повинна розуміти своє становище як інструменту державної політики, завоювати довіру уряду і впливати на політику зайнятості. Вона повинна намагатися тісніше співпрацювати з якомога більшою кількістю партнерів і, у разі необхідності, відігравати роль лідера. ДСЗ повинна намагатися стати новим типом служби з новим профілем для керівників і персоналу та йти у напрямі постійного підвищення ефективності та якості.

Нарешті, державна служба зайнятості стане у майбутньому виконувати функції центра професійної орієнтації, постійного підвищення кваліфікації та перенавчання.