Ми домовилися зустрітися на Приморському бульварі, звідки «на всі сто» проглядається Одеська затока. Він – славетний на всю країну і Європу бойовий морський командир капітан 1 рангу, Герой Радянського Союзу, почесний громадянин Одеси та інших міст, кавалер понад тридцяти нагород та інших визнань його мужності і слави – Павло Іванович ДЕРЖАВІН. Я – початкуючий кореспондент «Красной звезды»
Колеги, які знали Павла Івановича, попереджали мене, що він небагатослівний, не любить розповідати про себе, не посміхається. Зрозуміло, я хвилювався: як піде розмова? Але як тільки побачив Павла Івановича, всі хвилювання зникли. Він, кремезний, середнього зросту, “неспішною ходою матроса” йшов до мене і посміхався. Я поспішив назустріч. “Вітаю “Красную звездочку”, - сказав Павло Іванович і оцінююче, злегка іронічно подивившись на мене – “піхотуру” із загальновійськовими погонами, додав, - я готовий відповісти на запитання”.
Минуло багато років від тієї зустрічі. Але і сьогодні, коли широко відзначається 100-річчя з дня народження П.І. Державіна, вона пам'ятається в деталях.
Почалася наша розмова з мого запитання: чи немає у родоводі Павла Івановича коренів від великого поета Державіна, котрий благословив на творчий подвиг юного Пушкіна? Він пожвавішав і сказав: “Мене про це ще ніхто не запитував. А все сталося так. Батько мій, Іван Вакхович, за прізвищем свого батька був Єлізаровим. А коли був призваний на військову службу, змінив прізвище на Державіна, тому що тоді, після призову на військову службу, дозволялося змінювати прізвища. Як розповідала мені мати, батько поважав у молодості поета Гавриїла Романовича Державіна, хоча сам був малограмотним”.
Не знаю, що вплинуло на Павла Івановича, можливо вперше почуте саме таке запитання, можливо, сонячний вересневий день і сміх дітей, які гралися на бульварі, але він був балакучим і розповідав, розповідав...
Про те, як важко жилося у багатодітній родині у Новому Петергофі (нині Петродворець під Санкт-Петербургом), як навчався у церковно-парафіяльній школі, яку закінчив з похвальним листом. Про те, як з восьми років почав працювати на фабриці – збивав дерев'яні ящики, як голодував і став пастушком...
Життя, як висловився Павло Іванович, стабілізувалося, коли в 1926 році був призваний на військову службу. У навчальному загоні Чорноморського флоту у Севастополі став водолазом. Курс освоїв на відмінно і мав право вибору місця служби. На загальний подив Державін обрав МСД (Морські сили Далекого Сходу). Так і потрапив він до Амурської військово-морської флотилії. “Був морозище за тридцять градусів, а я в шинельці, черевиках і безкозирці зі стрічечками “Шаумян”, - розповідав мені Павло Іванович. – Пішака з десяток кілометрів пройшов по заметах. І не обморозився. Всі були шоковані, побачивши мене у літній формі”.
А потім був перший іспит штормом у 12 балів на кораблі “Воровський”. “Мене не закачало, - підкреслив Державін, - а хитавиця була кільова”. Головний боцман Іван Сафонов сказав: “Та я бачу, що з тебе вийде справжній моряк”. І ці слова були найвищою нагородою. Адже оцінку дав не хто-небудь, а сам головний боцман відомого “Воровського”. Саме цей корабель, перший з радянських кораблів, проніс Військово-морський прапор країни Рад через 10 морів і 3 океани у 1924 р.
Війна увірвалася в долю Павла Державіна, коли він, одержавши далекосхідне загартування, закінчивши військове училище ім. М.В. Фрунзе став штурманом-надводником і очолював 1-й дивізіон сторожових кораблів 1-го Чорноморського загону прикордонних військ НКВС – “малих мисливців”. З перших годин війни вони стали вухами й очима Одеської військово-морської бази. Дивізіон відконвоював 911 суден, брав участь у висадженні десантів: Григорівского та Жебріянівського. Державін відпливав з обложеної Одеси на останньому катері “МО-0119”.
Віхи славного, поєднаного з неймовірним труднощами, ратного шляху Державіна пролягли через бої за оборону Севастополя, Малу землю, Новоросійськ, Білгород-Дністровський, Кілію, Белград, Братиславу, Відень, Будапешт...
Звання Героя Радянського Союзу Павло Іванович Державін був удостоєний за висадку десанту з 2-го на 3 листопада 1943 р. на Керченський півострів, де проявив особисту мужність і блискучі командирські якості. Показово, що серед нагород Державіна є два ордени полководців – Ушакова і Суворова.
Про Павла Івановича Державіна написано багато. Я хочу подати до уваги читачів рядки, які він написав сам. Вони мають особливий інтерес сьогодні, напередодні 60-річчя визволення Одеси від фашистських окупантів.
“Коли супротивник намагався заблокувати Одесу, мені було наказано протралити (прорубати) мінне поле для нового фарватеру. Бойове завдання було виконано блискуче, незважаючи на активну протидію авіації супротивника під час тралення.
На тралення виходило 10 – 12 “морських мисливців” (ММ). Стрій уступу дуже зімкнутий, тому що захват катерного трала невеликий. А головне, що тралити доводилося лише вдень. У випадку нальоту і бомбування авіацією супротивника, навіть тоді, коли падає бомба на катер, він не мав право маневрувати, тобто, власне кажучи – снаряд летить на тебе, і ти не маєш права ухилитися або відвернутися, а повинен дивитися смерті у вічі. Ось це і було найбільшою мужністю, проявом волі і безстрашності.
Другого дня з'явився літак-розвідник над групою “ММ”, яка тралить, а їх було 12. І через тридцять п'ять хвилин з'явилася група фашистських літаків “Ю-87”. Це аси (учасники іспанських подій) взяли групу, яка тралить, у кільце і по спіралі почали знижуватися до 500 – 600 метрів. Стрілянину по цій групі стерв'ятників “ММ” самостійно не відкривали. І як тільки перший пішов у піке, за сигналом з флагмана було відкрито вогонь з 24/45 мм гармат і 24-х кулеметів “ДТК”. Один стерв'ятник був збитий і упав за 50 метрів по курсу головного катера “ММ”, тобто флагмана.
Іноді мене запитують: “Страшно було?” Говориш тепер, мовляв, ні, але тоді навіть на рідкому волоссі піднімалися кашкети...
За період тралення нового фарватеру витралено 17 мін і дві вибухнули від авіабомбування, при нальоті стерв'ятників. Після контрольного тралення великими тральщиками фарватер був чистий”.
Коли ми розставалися, Павло Іванович, окинувши поглядом затоку, сказав: “Яка краса. Дай Боже, щоб одесити жили мирно і щасливо. І пам'ятали, не забували про тих, хто воював за їхню свободу”.
Ми пам'ятаємо. Ми не забуваємо, Павле Івановичу. Мир праху твоєму, Герою.
