Коли говорять про Куяльник, то, насамперед, мають на увазі відому одеську здравницю на березі однойменного лиману. Але є ще другий Куяльник – село, розташоване недалеко від міста Котовська. Хай воно не таке популярне, але про нього знає також чимало людей в окрузі і сусідніх районах.

Особлива слава до нього прийшла, коли місцева сільська рада торік завоювала перше місце по північній зоні Одеської області у змаганні за кращий благоустрій території та санітарний стан населеного пункту.

Сільський голова Людмила Іванівна Горбатюк у всьому цьому вбачає, насамперед, заслугу директора ВАТ «Куяльник» Анатолія Івановича ВОЗІЯНА. І додає: для нас він ще і член сільвиконкому, депутат обласної ради. А в житті – це людина, яка щиро вболіває за майбутнє села та району, за долю місцевих мешканців. Але, гадаю, про це він краще розповість сам.

Наша тривала розмова з А.І. Возіяном вийшла не зовсім «за темою», не ставши від цього менш цікавою.

– Анатолію Івановичу, Вам залишається лише доповнити картину нових змін у селі.

– Не хотілося б лише цим обмежуватися. Ситуація на селі сьогодні не така, щоб про неї говорити лише у райдужних барвах. Гадаю, розмову треба повести дещо ширше. Адже це просто волею доброго випадку у нас спостерігається таке взаєморозуміння, і пайовики акціонерного товариства “Куяльник” погоджуються підтримувати , а то і просто утримувати окремі об’єкти соціальної сфери. А якщо такого порозуміння немає, або взагалі відсутні фінансові можливості, тоді як? Будемо відвертими, ці об’єкти тривалий час у багатьох селах залишаються без господаря, а останнім часом стали передаватися на баланс сільських рад, при цьому на їхнє утримання і нормальне функціонування не виділяється жодних додаткових коштів. У деяких селах вони і по сьогодні стоять зачиненими, а то і просто без вікон та дверей.

Нещодавно це питання обговорювалося у Верховній Раді. Очікувалося, що буде ухвалено якесь вагоме рішення. Але всі обмежилися констатацією ситуації, що склалася, і побажанням – провести день інвентаризації соціальних об’єктів на селі. Чи не запізно?

А як вирішуються на практиці питання щодо соціальних об’єктів, можу судити зі свого села та Котовського району, від якого обираюся депутатом облради уже друге скликання.

Нам довелося віддати будинок своєї контори під школу, щоб розмістити там дітей і дати їм можливість навчатися в одну зміну. А далі що? Будівництво нового будинку ведеться вже вісім років. На це виділяються мізерні суми і то не щороку. А зараз взагалі пішли розмови про так звану оптимізацію шкіл, в результаті якої багато сіл особливо на півночі області, залишаться без основного осередку освіти.

І ще про соціальні проблеми. Вірніше, про практику їхнього вирішення. Скільки розмов ведемо про врятування Куяльника і багатьох сіл від підтоплення. Але вживаються якісь напівзаходи. І з настанням нової весінньої повені багато будинків знову опиняться у воді, а криниці замуляться, що загострить і проблему водопостачання. І так щороку ходимо по зачарованому колу. Комусь, мабуть, вигідно не проблему вирішувати, а виділяти щороку мізерні суми і “закопувати” їх у землю.

Я зараз не стану говорити про те, скільки коштів вкладає господарство на підтримку соціальних об’єктів, на ремонт доріг і, особливо, на газифікацію села, підведення “блакитного палива” до громадських споруд і будинків сільських мешканців. Але можливості наші також обмежені. Особливо після минулорічного недороду на полях. Рівень рентабельності по господарству впав до критичного – восьми відсотків. Та й поточний рік уже підносить хліборобам чимало несподіванок.

Кажу про все це не для того, щоб вимолити додаткову копійку у районному чи обласному бюджеті. Розумію, що вони також не гумові, і сьогодні вирішення багатьох проблем доводиться відкладати на невизначений час. Просто справу треба повести так, щоб сільська громада сама могла утримувати всі соціальні об’єкти на власній території. Або, як зараз прийнято говорити, була самодостатньою.

– Ви натякаєте на самооподаткування, на якісь додаткові податки?

– Ні і ще раз ні. Хоча і в податках для виробників сільгосппродукції також треба наводити лад. Але я хочу повести розмову взагалі про ситуацію, що склалася сьогодні на селі. Цього лише сліпий не бачить, як воно на очах занедбується і гине. Молодь масово покидає село. Залишаються самі немічні старі. Раніше хоча б студентів до нас на практику присилали, тепер і вони зникли. Ніхто сьогодні не готує у Котовську механізаторів, фахівців інших масових професій. Хто ж поля оброблятиме найближчим часом?

Багато в чому тут, гадаю, винна аграрна реформа, вірніше, її конкретне виконання на місцях. По всьому видно, не до кінця була продумана ця доленосна державна акція, яка зачепила долі мільйонів людей. Тепер багато політиків, вчених, ніби виправдовуючись, а вірніше, намагаючись ухилитися від відповідальності, кричать зі сторінок центральної преси, на республіканському радіо і телебаченні: мовляв, не те робимо, не туди йдемо. Розпаювали буквально все, а потім з’ясовуємо, що продуманої системи не було, а була і сьогодні триває кампанійщина за принципом: “Давай! Давай!”

Та й чим сьогодні вимірюються успіхи або неуспіхи аграрної реформи? Одні лише розмови: у кого вищий, а у кого нижчий відсоток з видачі державних актів. За це когось хвалять, а інших продовжують підганяти. Встановлюються нереальні терміни, щоденно кваплять. Все, як у колишні часи, від яких начебто вже відхрестилися. І ми під цим натиском також стали квапитися, уклали договір з представниками американської компанії, щоб хоч якось зменшити плату за документи.

Я дванадцятий рік очолюю господарство. За цей час натерпівся усілякого, пережив не одну реорганізацію. І що ж після цього колись орденоносного колгоспу залишилося?

Добре, що не завжди сліпо дотримувалися всіляких непродуманих директив, а чинили, виходячи з житейського досвіду і здорового глузду. Нам вдалося цілком зберегти всі виробничі об’єкти і тваринницькі приміщення. А це основні фонди на два мільйони гривень. Якби дотримувалися вказівок, то давно б усі будівлі перетворилися на руїни і були рознесені по цеглинці “спритними” людьми.

Не розбіглися наші люди по кутках і зі своїми земельними наділами. До речі, вони у нас досить таки мізерні – менше двох гектарів, бо більші площі свого часу було віддано городянам під городи та дачні ділянки.

І все ж у цих умовах вдалося зберегти солідне господарство: маємо 825 пайовиків і майже дві тисячі гектарів землі. Навіть у таких суворих умовах не відмовилися від тваринництва. Утримуємо 700 голів великої рогатої худоби і 200 голів свиней. В умовах крайнього дефіциту кормів це дається нам дуже важко. Але ми тваринництво не занедбали. Більш того, думаємо над тим, як відновити свої колишні успіхи у вирощуванні племінної худоби.

– У чому Ви ще вбачаєте слабкі сторони провадженої реформи?

– Я поставив би запитання ширше – взагалі про ставлення до сільського мешканця, що склалося сьогодні. Але спочатку продовжу розмову про реформу. У будь-якій справі є якась кінцева мета, яка і визначає, чи варто братися до справи. Яка ж вона у реформи? Зовні все начебто виглядає благородно і заперечень не викликає. Кожний селянин отримає у власність землю і стане її повноправним господарем. Але який він на практиці господар, якщо не має елементарних коштів і можливостей для обробітку, проведення посівних та жнивних робіт. Що ж тоді залишається? Або земля заросте бур’янами, що ми вже сьогодні бачимо в багатьох селах, особливо на півночі області, або вона передається в оренду. Але знову запитання: кому? Бажаючих прийняти щось не дуже багато. Фермерські господарства після минулорічного удару негоди також не всі встояли на ногах. А створювати нові мало хто поспішає, бо обіцяної підтримки немає.

І ось тут бідного селянина підводять до суворої необхідності заради простого виживання продати свій наділ.

Скажете, не дозволено, існує мораторій. Але це до кінця нинішнього року. А далі? Дехто вже зараз ухитряється через усілякі дарчі проводити цілком реальну купівлю-продаж землі. Позбувшись своєї ділянки, сільський мешканець залишається практично без засобів до існування, стане бомжувати.

А на мою думку, то треба заборону на продаж землі продовжити ще на рік-два, доки не вирішаться або не відрегулюються інші проблеми на селі, і воно хоч трохи економічно зміцниться.

– Що Ви маєте на увазі?

– Насамперед, я наголошую, вкрай необхідний паритет цін. Скільки про це ведеться розмов на усіх рівнях, а справа поки ані руш. І багатостраждальний селянин має, з одного боку, продавати свою продукцію за безцінь, а з другого – купувати техніку, паливно-мастильні матеріали, добрива і гербіциди за нечуваними цінами, зростанню яких, здається, ніколи не буде краю.

Про це знають і у державних органах, і на місцях, але весь час ведуться лицемірні міркування: що поробиш, такі закони ринку. Мовляв, він, а не ми встановлюємо ці драконівські порядки.

А коли справа доходить до сільськогосподарської продукції, особливо зерна, то одразу здіймається галас про фіксовані ціни. І взагалі створюється така ситуація, що хліборобам не вдається навіть повернути свої власні витрати.

Гадаєте, нам так хочеться швидше позбутися щойно зібраного врожаю? Та нічого такого. Але одразу виникає запитання, а де зберігати зерно, переробляти його. На елеваторі за послуги стали також брати утридорога, а з кожної обробленої тонни пшениці повертають лише 700 кілограмів. Решту, за своїми розцінками, списують ніби на відходи.

Або, скажімо, така проблема, яку також уперто не помічають у Головному управлінні сільського господарства і продовольства. Наше господарство перебуває буквально поруч з Котовським цукровим заводом. Здається, цим і має визначатися наша спеціалізація у рослинництві. Та де там. За минулий рік не кажу, коли отримали менше 200 центнерів коренів, але в інші роки маємо вдвічі більше. І, думаєте, від цього отримуємо солідні прибутки? Зовсім ні.

Адже умови сировинникам в односторонньому порядку диктує сам завод. Він не бажає купувати буряк, а бере його на так званих давальницьких засадах і розплачується цукром. Ціни, звичайно, їхня прерогатива: для сировини непомірно низькі, для готової продукції – ринкові, а то й вищі.

Ніхто ніяких витрат на себе не бере при вирощуванні сировини. Зате при її надходженні на завод, встановлюються такі лабораторні показники, що просто дух захоплює від досади. А заперечити нема чого. Нема у нас альтернативної лабораторії. Може, поїхати на інші заводи до Червонознам’янки або Зеленогірського? Але і там – той же господар і ті ж підходи.

Отож при такій ситуації незабаром взагалі втратимо інтерес до цукрового буряка. Але заводи це не лякає. У них є турботливі дядьки у Києві, які ще раз протягнуть рішення про закупівлю за кордоном цукру-сирцю.

Те ж і з тваринницькою продукцією. Ніби маємо свою обласну службу щодо цін. Не знаю, на що вони дивляться і де перевіряють. Ось і поцікавилися б вони хоч раз, як укладаються, я б сказав, кабальні договори з м’ясокомбінатами, молокозаводами, консервними цехами, приватними підприємствами з переробки. Ультимативно пропонуються ціни, які у два-три рази нижчі тих, за якими продається готова продукція.

Самотужки ж реалізовувати її на тих же ринках Одеси ніхто не дозволить. Там свої “господарі” і свої умови диктують перекупники. Розмови про відновлення фірмових магазинів хоча б на Привозі так і залишаються до сьогодні добрими намірами.

Де багатіти сільському виробникові, як зміцнювати свою економіку?

Іноді ловлю себе на думці, що на село сьогодні дивляться, як на зайвий тягар у суспільстві, як на якусь “чорну діру”. Мовляв, скільки праці туди не вкладай, все йде, як у прірву.

Та й не треба вкладати, хоча про це більше розмов, ніж реальних фактів. Просто не треба обдирати до останньої нитки. Земля була годувальницею у всі часи, і не лише для селянина. Сьогодні вона перестає бути такою, і, як зла мачуха, доводить до безвиході тих, хто на ній працює. І, може, має рацію мій колега-депутат, який недавно сказав: “Земля нікого не зробила багатим, а лише горбатим!” Сподіваюся, будуть і інші висновки, і, головне, інші результати.

– Відчувається, що Ви близько до серця сприймаєте ситуацію. А які бачите виходи з неї?

– Так сьогодні вважає багато селян, мої колеги-керівники господарств. Про це говориться багато на нарадах і засіданнях, у кулуарах. Але все розмовами і закінчується.

Мені здається, що потрібен глибокий аналіз ситуації, що склалася на селі, результати якого мають стати предметом обговорення на найближчій сесії обласної ради. А разом завжди легше шукати вирішення...